Краса! Але я виспалась! Прокинулась дуже рано і що я, що Наталя боялись іти в душ, аби ненароком не розбудити Андрія шумом води з крану. Почали трохи збиратись, складати речі, які дружно мали піти додому, бо плечі насправді не витримували. Юй, книжку також довелось відправити до рідного міста, а я ж то спєцом для подорожі купувала. І тут прокинувся Андрій, доскакав до нас і ми фактично вже прощались. Сходили нарешті у нормальний людський душ. Ох, Божечки, як цього хотілось… Аж вилазити не хотілось( та ну той Корсунь, тут вода крутезна), але стапе! взяла себе в руки і вийшла в світ. Поки спирхувалась Наталя — ми замовили піцу на сніданок. І знову пустий-пустий Андрій не дозволив нам платити . Нам було дофіга незручно,ібо як це так. Мавши доступ до нету — скинула декілька фото батькам ( ато просили тай просили). Ха! Хай бачать, що я не просто тут байдики б'ю. Сфотографувались  і го бігти на вокзал, бо ми вже дуже добре запізнювались. Ох, факінг шит. І сталось як гадалось. Так-так-так… ми запізнились на 4 хвилини. Тому довелось йти на трасу(ні-ні, ви не подумайте, ми пішли стопити). А перед цим забігли на нову пошу.

Чи шкодувала я? Якщо взяти тисячу літрів води — то я навіть на  краплиночу не шкодувала.  
Ми навіть не очікували так швидко застопити ! Хоча досить довго йшли до траси. Мені здається близько години.Певно ми заслужили швидкий стоп. В Наталі пролунала фраза: " я хочу фото як я стоплю". І я звісно така: " і я, і я, і я !". Наталя витягла фотоапарат, фотографує мене, ну і що? Під час цієї фотосесії нам зупинилась машина. Просто переможці по життю! Я не знаю якими словами описати всю кльовість нашого водія. До сих пір шкодую, що ми не зробили з ним фото. Отак сиджу собі і думаю про доброту наших людей.Хочеться обіймати весь світ! Виявилась, що він вірменин. Розказував нам про своє життя, про коней, про совю країну, та й взагалі про все-все-все. Взагалі настільки цікава людина, що хотілось, щоб він був тобі якимось родичем. Наш дядя Вітя зупинився в магазин. Приніс нам по літрі фанти. Віднєкування не пройшло… Нас це врятувало від спраги насправді, бо в машині вже дуріли. Ох, як незручно від того, що тебе всі годують, напувають і тому подібне. Де ж те жлобство про яке мені розказували? А нема. Їхали ми близько двох годин, а то і більше. Була настільки розгрузочна атмосфера, що хотілось їхати ще, а потім ще, і ще будь ласка, ще одну порцію ще! Наші легені чекали нас біля палацу Потоцьких. І наш дядя Вітя, не знаючи міста і запитуючи місцевих жителів, довіз аж нас до брами того палацу. За третім? так, за третім разом довіз нас туди. Подякували, подарували писанку і го йти. Дядя Вітя, бажаю вам здоров'я небаченого! Кажуть, що люди трапляються на нашому шляху не просто так і я вірю і знаю, що наш водій трапився мені не просто так...
А зараз час знайомитись з легінями. Одного я знала, а поняття про інших трьох навіть не мала. Кумедними мені спершу вони видались , а потім з часом вони все одно здаються мені кумедними

З Жекою та Льошою-фізкультурником пішли гуляти по парку. Дивитись на пейзажі, річку і просто прогулюватись. Чи гарно? гарно! Золота підкова Черкащини, чи як там нам казали?Трохи прогулявшись вирішили не занадто витрачати часу, бо потрібно уже було шукати нічліг.Хлопці нас переконали. Це було щось накшталт: " дівчат, та ми вже тут ночували, тут таке класне місце!"… Ох ця наша дівоча наївність, ну куди ти від неї втечеш? І нігде не заховаєш і нікому не подаруєш. Хочааа… Тепер замість  «продам гараж» шукайте  «продам наївність». Але ша! Куди женусь поперед батька в пекло? Спершу ж то ми прийшли на зупинку, щоб дочекатись маршрутки. Вирішили купити сосиски, аби себе потішити і легенів пригостити. Але певно наш продавець закінчував філологічний відділ, бо рахувати ті сосиски не зміг. І ми замість обіцяних 12 отримали десятку. Але словом чекали ми ту маршрутку добрих 20 хв, а її все не було та й не було. І нам довелось кошувати і йти шукати таксу. Ну з нас 6-ох вийшов мізер, трохи більше як за маршрутку (тоді я ще була не навчена ходити пішки по великих дистанціях). Ну вилізли ми на місці зупинки і нам повідомили, що йти ще трохи треба. Ми йшли.йшли.йшли.йшли.йшли.йшли і нас зжерали комарі. Я вже проклинала те місце, якого ще не бачила. Але що є те є. Місце було відносно непогане. Правда йти до холєри до нього. Ми нарешті всілись біля вогню і трохи більше розбалакались. Склали дуже кльовезну історію. Придумали собі таку гру: кожен по реченню і байка готова. Але це як пішло-поїхало… Мало не до сліз. Веселились хоть чимось. Згадую, і теплота така від рожевих поні огортає мене. Поїли ми гречку з сардинами і з сосисками. Вперше бачила щоб спершу кип'ятили воду, а потім сипали гречку? шо за нова технологія? На своїй стороні як враити гречку була одна я. Тому мені довелось просто підняти руки і хай мастять собі голову. 

Лягли спати близько першої-другої? Розмови трохи затягли...