Раніщє! З добрим раночком  

Дякую вітру, що не зламав до кінця цю халабуду нещасну. Бувши вже у таборі ми вирішили хоть якось покористуватись умовами, бо ми ж заслужили! Б — ознчаає блаженство. Як би там не було, скільки б ти не спав — душ додає нестримний потік енергії на всі 300%. Пам'ятаєте я хотіла писати роман про пиво? Зараз мені захотілось написати роман про струмінь теплої води по моїх плечах. Ну що пішли збиратись? Приходимо, стоп. Невже наші хлопці вирішили нас киданути і звалили кудись? 
А нє, стоп. Льоша є. І тут виникає питанння: де ж наші легіні? За словами Олексія вони пішли на Дніпро. Ах хай їм грець, що не могли нам сказати? Але з іншого боку ми були в душі. Словом, у нас було купиця вільного часу, який ми витратили на писанину та перескладання речей. О прийшли, не забарились. Знаючи свій голод до води — пішли набрати з Наталкою по пляшці. І тут юююююй. Ну чому всі баби такі прикрі? Ну добре, крім мене і Наталі, а решто всі прикрі! Добра вожата(як я зрозуміла) почала шкодувати нам воду, з крану. А щоб їй! Та бабіщя нам не указ і ми з гордо піднятими головами(або трошки піднятими, ну ок, не опущеними так точно) пішли набирати води. Ха тобі жінко, хамка. Але не будемо про погане, про баб. Близько 12 ми тільки вилізли з табору. І вирішили піти споглядати на Черкаси. Знову нас взяла пісня і до зупинки вили пісеньку про коня, той що стоїть, у того, що сива гривонька.
Найперше куди нас кликало серце — храм «Білий лотос» — єдиний в Європі буддійський храм. Ну куряча ланєга. Саме в той день він був зачинений, тому нам довелось споглядати на нього тільки по обкладинці так би мовити. Але шо? прикольно було  Мої таваріщі крали тихонько агрус, що ріс біля храму. І то був черговий рейд.Вишні вже попадали під нашу облогу, сливи також і зелені яблука. Ох цей голод! Але агрус — то справжня екзотика якась. Ну ок-ок, агрус ніхто не крав, його просто зичили.Але я більше переймалась не так своїм пузом, як чужим. Бо де хтось заговорить про мрії — мене одразу несе туди. Тому Я терла пузяко товстунчику. Гориничь сказав, що треба терти тисячу раз і загадувати бажання. На третині десь я схаменулась, бо до мене дійшло, що то певно просто стьоб.Еххх   І яку холєру я собі загадала до сих пір не згадаю.

ну добре, пробачаю! Дібрались ми до центру і хлопці пішли проводжати Олексія додому. Нас залишалось 5. Поки хлопці тусили на вокзалі, ми з Наталею часу не гаяли і вирішили обдивитись місто.Після 20 км пішком — вирішили піти на Мачу-Пікчу. Ми ж вже вашє силачі, ми всьо вже можемо. Пффф, якесь там Мачу-Пікчу, якихось 12151км. АЛЕ! Нас затримало щось рідне і щось таке франківське. Ох, якби не ці фонтани, як у нашому місті, то ми б давно уже пішли… Ну але що? не судилось значить .В ці фонтани можна закохатись раз і назавжди, особливо коли невимовна спека і ти мокрий від власного тіла. То був душ чистої води, я себе відчувала як рибка в океані. Змокла геть чисто, змерзла, ноги аж тріслись від холоду, але довольнааа то яка. Я вже наче відчувала петрікор. Я ожила. А люди споглядали косими поглядами, як ми тішились краплям дощу на наших щічках. І я подумала, що безхатькам в Черкасах мало б житись однозначно добре.Але хай це будуть тільки думки, без перевірки на собі. Чого ще не вистачало? Традиції. Придумавши собі тєму, що я кожному місті маємо з'їсти по морозиву — ми тут такого моменту прогавити не могли. Тому Наталя пішла за смачнющим морозивом. Яка жалість огорнула мене, коли я дізналась про справжню жорстокість світу: треба йти далі. Попрощались зі своїм рідним і го шукати нову пошту, бо в Наталі знову назбирався пакуночок додому. Ми гуляли по Черкасах і я певно назавжди запам'ятаю це місто як місто скошених газонів. Де не поглянеш — всюди косять траву. Може то після ночівель десь у лісах, а мо там насправді живе самурай, що заставляє всіх косити тринь-траву.

І от ми натрапили на свій обід! То були сливки десь у центрі Черкас. Коли ти не дотягуєшся до жодної гілки — у тебе є вибір та шанс щось перекусити — земля. Ми як плазуни з тими рюкзаками шукали на землі поживу. Я бачила, що у нас живуть які не які, але білки( ці білки через наш копірайт вночі вдало нам помстяться). Насправді більшість тих слив були гнилими та затоптаними, але хто сказав, що це не їжа? По пару штук і рушили далі, бо на обрії виднівся якись прикольний будиночок блакитного кольору. Я не знаю чому, але одразу подумала про палац Снігової королеви, але то богужел були тільки якісь банки, офіси і щось на подобі того, Ната казала здається, що то був готель.Але ми вирішили не гаяти часу і піти на Дніпро. Вирішили трохи поблудити по дорозі туди, адже наші легіні ще нам не телефонували, а значить у нас є ще час. Тай зрештою куди нам спішити? Сьогодні нас чекає ж тільки Чигирин, де ми сподіваюсь гарно вмостимось на ночівлю. 
Проходились по вуличках, дійшли до парку і зрозуміли, що трохи не туди звернули, бо Дніпро, дай Боже йому здоров'я, щось далекувато. Але не біда, бо ми вже хоть знали, що його бачимо. Йшли вниз і спостерігали за стінами Тут містилось все чим жила Україна останнім часом і не тільки. 
Чого варті сливки та морозиво на день, коли ти здорова дівка, яка просто хоче жерти? Абсолютно нічого, тому коли я побачила оце:  я закричала: і я і я і я! Тут певно був десь мій клон, бо так до біса хотілось вареничків  
До речі, жителі Черкас, що там у вас за баба така, що тримає якусь коробку? Скільки ми не дивились на неї з різних ракурсів — ніколи не могли зрозуміти, що вона тримає. Хтось може це пояснити?
Вареники пробудили у мені злосного черв'ячка, який нив, нив, нив, нив. Він ще не знав, що настане час, коли він і добу не їстиме. Тому я вирішила псіханути. Ну ті гроші, цілий рік збирала, щоб зараз економити? для чого? Офіціант! Морозива мені.Коли дійшли до парку з обіцяним Дніпром певно шо мені захотілось з'їсти морозива за 9 грн, яке я купувала за 6. Але хай. І так добре вже схудла, вже влізла в свої зелені шорти. Похвалюсь наперед, як приїхала додому, то було -6 см на сідницях  . 
Кльовезний насправді парк. Тай взагалі Черкаси наче приємне таке місто, без зайвої величі, спокійне та цікаве. У парку була сцена. І мені конче хотілось розкласти тут карімат, пити молоко з картонної коробки і насолоджуватись якимось концертом. Якось аж хочеться, що не можеться. Шкода, що такої можливості не було. Взагалі, шкода, що ми трохи обмежували себе в часі. Точніше ми встигали практично все, але стільки всього ставалось за день, що вже й забуваєш ті дрібні деталі.
І ні пішли на Дніпро. Знаєте, а напишііть нам на чолі мудак, як нас побачите. Стільки раз були на Дніпрі і жодного разу нормлаьно не скупались. Я тащила з собою аж 2 купальники. Два. І чи використала хоч один? 

Все обходилось просто ногами. Ми заходили в воду і просто мочили ноги. І це практично був уже третій душ на день, точніше великий тазік з водою, щоб помочити ноги. Але вода класна, прохолодна. За огорожею був пляж, люди слухати дешеву попсу і засмагали. Їх нічого не цікавило, а нас же цікавив Чигирин.Точніше як нам добратись до нього. Година вже була післяобідня. За цей час прийшли троє наших пациків, які курвамать і тут встигли скупатись, на відмінну від нас. Провалялись ми на Дніпрі більше години. Хотілось все-таки просто посидіти і подивитись на воду, яка так заспокоює. 
Тому через нехочу ми відправились у дальшу дорогу, адже не така біда була у 62х кілометрах як гіркий досвід вчорашньої ходьби. Наші хлопці ж то казали, що вже знають куди нам їхати, тому ми з спокійною душею сіли на тролейбус до кінця міста. Ну от кінцеві зупинки і ми запитуємо як нам вийти на трасу до Чигирину. Виявляється, він зовсім в іншій стороні.   Ну як же ми до цього звикли, аяяяй!!! Доводилось пересідати, і чекати одну єдину маршрутку, що їде до місця куди нам треба, але то не бідово бо десь за 15 хв ми вже сиділи розкошилені і чекали кінцевої. Кондуктор нам розчехлив що як і до чого. Вельми дякуємо  
І ми висадились практично на трасі.  Перед тим зайшли у Сільпо, купили хавку на вечерю. Такому туризму мені ще вчитись і вчитись, бо коли мої очі дивляться на солодощі — я витрачаю останні кошти на солодке. Вирішили ми купити цукерки на стоп, тобто вони нам дорогу — ми їм цукерки. Та не тут то було. Поки ми дійшли до траси, розібрали два кульки солодощів і почали наминати. Дурний голод, але я знала, що на вечерю нас чекає нормальна людська їжа. Тому вибачте водії, але ми голодающі діти. 
Вирішили, що краще хай їде Женя і Наталя першими. Їх ж менше,їх швидше візьмуть ніж нас, а ми вже доберемось. Поки ті стопили — ми розсілись під чужими абрикосами. Я їла,їла,їлі і вже відчувала як мені ріже живіт від їхнього бруду, бо збирали ж з землі. Але це не завадило їсти дальше. Користуючись випадком хочу подякувати всім людям, які садять дерева, чуваки, без вас б ми не справились. Наша команда противника відносно швидко застопила. І ми не спіша йшли знову до траси. Ще й вибирали місце, яке нам найбільше подобається. А поки ми йшли до того омріяного місця — та да дам! Хто б міг подумати, що цей тихоня Кирил застопить машину? Бравісімо! Поки ми ляси точили, Кірюха діяв. Ай да пацан, ай да маладєц. Дякуємо йому певно шалено, бо зупинився водій, який так запав певно нам всім до душі. Цього водія я запам'ятаю по його розповіді про Карпати  Колись він з своїми колєгами чи то з смі'єю розкладали палатку у Карпатах. Ну розклали, ну все ок, але тут як найнесподіваніша несподіванка прийшла баба-гуцулка, яка мовила: «Чоловіче добрий, та ви розклали палатку на мому городі». До сих пір сміюсь з цієї історії. Бабульці довелось заплатити, а вони вже їм колач принесла і дозволила там і залишатись. Чи то гуцули настільки розумні грошоруби, чи то справді її город, хто зна 

Наш водій сказав мені, що ніколи б не зміг подорожувати так як я, бо треба вміти балакати як це робить мій язик і вміти заговорювати водіїв, а він людина скромна. А й справді можу сказати, що за період стопу я навчилась розмовляти більше, точніше стала більш розкутою. Якщо колись у маршрутці ти стоїш і думаєш: хай хтось скаже, щоб відкрили задні, аби цього не робити самому, то тепер я готова практично сідати у ту ж маршрутку і спитати у водія як у нього справи. На жаль, наш водій не їхав до Чигирина, але довіз нас досить багато шляху. І ми зробили фото, нарешті з водієм. Класний направду дядько, він посміхався, а я люблю людей, які посміхаються.В мене тоді настрій піднімається. 
Зупинився нам біля кринички, де ми мали чекати наступну попутку.  Але ми щось нікуди не спішили. Ми ще обдивлялись криницю, краєвид навкруги і аж потім вирішили, що пора йти. Скажу пряму — ми довго йшли. Машини їздили раз в 10-15 хв, тому ми як павер-рейнджерс бігали по трасі. Так-так, саме бігали.Ціла дорога була наша і ми то танцювали, то скакали по ній. Ще досить багато часу знову співали. Із устр лунали то Червона Рута, то Лента за лентою, то Влад вчив нас якоїсь кумедної пісеньки. 
І хоч машин не було я була довольна. Якось я знала, що все рано чи пізно буде добре. Ми ж не гаяли часу на одному місці і йшли. Кругом море соняшників. Сонце вже не так світить. Це для мене було дивом Черкащини, не так дивом, а просто приємністю для очей. Кажи не кажи, але Шевченко мав рацію, коли писав про широкі степи та безкраї поля. Бо так воно і є. Про ноги свої я не думала, то вже було звично, той біль вже ніби постійний твій сек'юріті. 
І от їде машина, та нема місця. Друга — та сама біда.  
Опача, за стільки часу їде водій, у якого в машині пусто. Він вміло нас проїжджає, і з моїх тендітних уст лунає: «ПІ*АР!»
За метрів 50 машина зупинилась, а то і дальше. Ну всьооооо. Я попала. Думала ото вже розборки будуть. Кажу хлопцям: паци, якщо що я просто пісню співала. І тут водій сигналить! Ох, що ж то буде людоньки… Перелякалась словом я добре. Влад побіг до водія, і у мене вже виникала думка, що певно він спамятався і вирішив нас підвезти. А водій все сигналив та сигналив.
Ми добігли і слава Богу, що мої матюки він не почув, бо перше, що сказав: сідайте, підвезу! Знову донецькі корені, бо нас підвозила людина, що жила у Донецьку. Пощастило, що в людини світлий розум і він також не підтримує ту нечисть. Розказував про його зірваний будинок у Донецьку, наразі він жив у Дніпропетровську. То був уже не скромний чоловік, що приємно посміхався. То вже був донецький такий мужлан, що і матюкався і відчувалась сила в його словах. Розповідав нам про Байкал, про Крим, щоб ми обовязково туди поїхали, і не звертали увагу на цих плебеїв-сеперів, бо там насправді за його словами красиво. Віз нас наш водій аж до Чигирина. Лунала в нього Арія, тому трохи підспівували і ми  
Опача, Чигирин, а ось бачимо і Наталю з Жекою. Подякували добре і пішли шукати місце для нічлігу.  Зупинились на мості, куди підїхав на велосипеді місцевий житель. Смішний такий. Допоміг нам з вибором місця дислокації. А ще говорив нам про те, як тут потрібні робочі руки, бо тут городііііів купиця. Ну смішний і веселий. 
Хоть і дивний той мужичок, але добряга. Ми вирішили піти шукати нічліг у тих місцях, де нам радили. По дорозі знову загризали комарі. і ми на ходу одягались. Я вже поверх шортів штани надівала, бо сили терпіти не було. Але то чигиринські комарі, то не спасало.  Пок ми доходили було уже досить темно. А небо тут цікавезне. Ми ночували у гетьманській столиці. Ще вдома ми так з Наталею мріяли про це. І тут це здійснилось. Тут всюди дух козаків. Я навіть дивилась на небо і бачила велику орду, що скакала на конях, щоб замочити місяць. Я була втішена-втішена. Примістились біля води, чудовий краєвид.Пощастило все-таки місцевим з містом. А я втішена пішла мити свій термос ще від гречки з сардинами.Ми знали що тут є пляж. І справді. Навіть волейбольна сітка є. Я опустилась до води. І вирішила скупатись під місячним сяйвом тут. Я ще не знала, що переживу цієї ночі. А поки я підійшла почула дивні звуки. Якийсь чоловік наче нестримно з невимовною агресією лупив когось батогом. Я чула тільки: на тобі, на. То було так агресивно, що робилось аж страшно. Але я бистро домила посуд і швидким ходом побігла геть. Прийшла і розказую це своїм колєгам. Наталя сказала, що я це з великим захопленням розказую і всі якось насторожились. Готували вогонь, бо на вечерю мав бути бануш, я взагалі не люблю його, але голод не пан. Порізала мясо, зробила салат з огірків та помідорів у кульку і го їсти. Хлопці добре постарались. Навіть мені сподобався він. Смакота, яка так була потрібна. І тут почались веселощі. Трась! і щось ходить по нашому лісі, де ми власне і сиділи. Варто сказати про безлад, який там залишили некультурні та дурні люди. Нам доводилось збирати не тільки свій мусор. Але зараз не про це. Ми перелякались. У мене в голові були ще ті слова: на тобі, на. Навкруг гасали скутера… А на нас дивились очі, що світяться з лісу. Страх пройняв певно нас всіх. Хлопці тихенько підходили, щоб поглянути що там, а я сиділа і слухала стукіт серця. А КУРВАМАТЬ! То кіт! Трохи заспокоїлись… але не тут то було… постійно щось ходило, постійно щось шаруділо… Ми думали вже будувати блокпост на випадок всякого. Я свій камуфляжний ніж тримала біля ніг на всякий випадок. То була найстрьомніша ніч. 11:25. до сих пір памятаю цю годину. В церкві почали бити в дзвони. ЯКОЇ БІДИ ТАК ПІЗНО? ніхто нічого не розумів. Почались думки: " Почалась справжня війна". Стало страшно. Влад позвонив мамі, щоб запитатись чи все в країні ок, сонна мати відповіла, що хоче спати і наче все не бідово. Це трохи нас заспокоїло. Потім знову скутера, знову шурхіт.  І в голові уже інші думки: Вбили когось і вбив той, кого я бачила. Звичайно у такі моменти думаєш про «найкраще». Спати було страшно. І ми розбились на чергування. По двоє людей кожних дві години. Моя зміна мала б бути з 2по4. Але до другої абсолютно ніхто не спав. Біля нас щось бігало, лазило, нас щось весь час лякало. І в голові уже третя стадія думок: Духи загиблих козаків, тут ж багато вбивали, страчували і катували. Ну вашєєє. Я замерзала. Я витягла спальник і застелила його біля вогню, залізла в нього і лишень видавала звуки: ТИХО!, коли чула якийсь шорох. З рук летіли каміння в сторону лісу. Ну шо за біда… До другої ночі мучили думки. Почалась моя зміна. Тут у всіх йде усвідомлення, що то білки. Наші білки зачистили наш майдан. 3 годин стрьому та веселих історій, аби хоть трохи розрядити обстановку. 3 години страшилок. 3 години ножик біля ніг. І я усвідомлюю що найбільше що хочу це спати. І кажу: та пішли спати. Якось спокійні вже були всі. Всі ми поринули у палатки. І з палатки ми почули голос Влада: " А як це? А осьо воно!" — фразу, яку ми цитували аж до франківська з Наталею. Ту інтонацію буквами не передати.
Слава беркуто-білкам!