Ох, ці нічні балачки! Ох, це грузинське вино, що розв'язує язик! Ох, ця ніч, яка закінчується!
В нас був поставлений будильник на 7 ранку, бо нам треба було вирушати у дорогу.
Як же ж це до біса не хоітілось прокидатись.Я хотіла проклинати кожну зірочку, що перестала світитись.Я хотіла кричати будильнику: не звони мені більше!
Але сумні реалії підірвали мене і привели  у душ і вперше! чуєте, вперше, я прокинулась, точніше підняла ноги з ліжка швидше за Наталю.  
Я не пам'ятаю як дотелепалась до того душу, я не пам'ятаю чи милась я взагалі, але я пам'ятаю, що я нарешті прокинулась, коли відчинила двері до кімнати, де ми спали.
Наталя перейняла естафету душу, а я взялась складати речі у рюкзак.
Ну от ми вже зібрані, вже доходить до 9 ранку, а Руслан все з Валею не прокидається.
Тоді ми подумали, що варто їх розбудити і легенько постукали у двері їхньої спальні.
До сих пір пам'ятаю той смачний влучний мат після стуку у їхні двері. Це було щось накшталт: ОХЙРБТВАЮМАТЬЯКАВЖЕГОДИНА!
І тут починається: ви коли встали? якого хєра не розбудили?*баний будильник не прозвенів!
Ми з Наталкою похіхікали трохи і почували себе бевзями. Валя готувала пошуріку сніданок, який знову був афігезно смачний! Добра душа Валі приготувала нам бутерброди у дорогу, які ми потім наминали з великим захватом!
Ми зібрані, відгодовані, помиті вже готувались вирушаи у дорогу. Декілька фото напам'ять:  Шкода, дійсно шкода, що не маю фото крутяцього байка Руслана, але наступного разу надєрзаю!
Ну шо ж ми сіли у машину і Руслан з Валею відвезли нас аж до траси на Вінницю, куди власне ми і прямували.
У мене трохи порвався мішок від намету і газдатий Руслан зашив мені його цвяхом і дротами прямо на дорозі!
Обнімашки на прощання, останні помахи «папа» і вже вже з Наталкою самі самісінькі на трасі...
Якась незвичність була у мене! Вже за день звикла до комфорту і фактично власного авто, яке возило туда-сюда
Але не пройшло і десяти хвилин, як нам зупинився Камаз! Урааа, наршеті, велика бібішка з зерном! Нарешті ми там покатаємось!
Водій виявся дуже чьотким, що запало мені в душу так це його посмішка)) Я вам поясню як її відтворити: робите здивовані очі, напружуєте шию, опускаєте кутики губ вниз і смієтесь з справжньою людською щирістю
Ми їхали дуже довго, настільки довго, що це важко собі уявити! Середня швидкість 30 км за годину.деколи 40. Жаріщя парила. Ми довго балакали,інколи робили тайм-аут на 15 хв і знову тра-та-та-та і тра-та-та!
Водій повідомив нас про те, що він не доїжджає до Вінниці, до неї нам здається було ще 15 км.
Але на той час я не думала про це. Я думала про те, що я хочу просто вистрибнути з цього камазу і, пардон, відлити!  Я терпіла, ох, як довго я це терпіла! Коли він нарешті зупинився я навіть нормлаьно рюкзак одягнути не встигла і полетіла в пошуках щастя. Щастя? Ох, Настя щастя таки тебе застало! І щастя мало назву Поплавського з піснею: «Кропива ти моя кропива». Це б писати було ницо, якби не так життєво. Уявіть, у вас є нестримне бажання сходити до вітру, а перед вами 10метрів кропиви. Що б ви обрали мокрі шорти чи обкропивлена  задниця і ноги? Я обрала другий варіант.Я бігла як Форест Гамп, я була наче олімпійською чемпіонкою знову таки! Б — означаає блаженство і я довольна як слон уже стояла на трасі поруч з Наталею і стопили наступну машинку. 
Стопили приблизно 15 хвилин перед тим як зупинилась машина. Чоловік та гарно усміхнена дружина за кермом. Це був прототип спокійної ідеальної пари.
Ми запитували, де можна зупинитись, а вони недовго думаючи скзаали, що прямо біля фонтанів є готель. Але сказали, що там краще не селитись, бо там жахіття що робиться… Нас тоді хвилював тільки дах над головою і більше нічого іншого, ми були готові фактично на все… Але уявлення виявились оманливими. По дорозі чоловік показував нам місто, особливо хизувався колонією
Це виглядало, ніби це найбільша гордість міста
Нас висадили в самісінькому центрі поблизу того готелю.
І ми уже йшли робити оглядини.
В очах — жах, в руках — 80грн, на губах — курвамать.
Вихід був, але його потрібно було шукати, а ми вже занадто хотіли подивитись Вінницю і просто знати, що до ранку все буде окейово.
Тому та ну нахєр розкладемо палатку в номері і все буде ококок!
Заплатили, скинули з себе тягар і гайда дивитись місто в якому ми вперше?  Клас-клас-клас! 
Нам Вінниця дуже сподобалась. Не знаю чому, не через фонтани, а через певно затишність. Бігме, кльово там! Вазони на стовпах тішили наші очі.А ми довольні, гуляли і не знали куди нам йти дальше… Тримали курс просто прямо у невідомість. І не прогадали
На дорозі потрапив Мак і Наталя з криком: хепііііі мііііііл залетіла туди. Я ж обійшлась просто морозивом. Ми ще перебували у ностальгії за Руслановими матюками, тому дракона, який попався у хепі мілі Наталя назвала Русланом.
Ми обжирались на лавочці, а біля нас сиділа зграйка циганчат, які клянчили баблоси.
Тримаємо курс прямо, капітане? Так, матросе!  Синьо-жовта Вінниця біля якої ми хотіли сфотографуватись. За декілька метрів грав на скрипці старий дідусь… Серце розривалось від його музики. То була як остання пісня людини, в якої відривають жили, обрублюють крила і палять серце.Я занадто чутлива для такого видовища. Ще за декілька метрів грали музиканти, які тішили вже чимось веселим із Сінатри. Чьоткі і класнючі дідугани. Я я любю музику у місті! То ж так красиво і згадується рідна стометрівка...Я не знаю куди ми потрапили, але то нам так сподобалось! Якось так цікавезно… кругом ходила молодь, яка запрошувала нас на свій перфоменс. А ми ж заправлені купицею часу вирішили потім забігти і подивитись що воно таке. 
Тримаємо курс дальше! Дивнішого стоматкабінету я не бачила  
Не знаю, що нас вело, але це було щось класне. Бо ми обійшли всі найкрутіші місця Вінниці.
Ми йшли до парку і готові були лупаситись, ми нормально агрились!
Йшов чувачина у вишиванці і ми зразу зрозуміли, що йде справжній наш паца і поряд йшла дівчина(я вже казала, що не люблю ниющих баб?), яка на повний голос називала його майданутим і у всіх бідах звинувачувала його. З її уст лились наклепи і слова: ета же ви майданутиє, ета же ви вінавати.
Як добре, що я живу на Прикарпатті, тому мені довелось вперше побачити живого ватніка.
Ми з Наталкою викрикували: даваааай, чувааак, мочи її, мочи цю бабіщю!
Але чувак опустив голову і мовчав… ще ніколи так низько переді мною не падали люди у вишиванках! Це ж як лицарський обладунок! Що ж ти так, надягнув одіж тебе самого не гідну?
Позор!
А ми крокували дальше...І я знову попала під Наталін сміх, бо мені дали візитку дитячого магазину одягу
Це порвало нас обох. Ну йолки. Я ж здорова діука вже, бігме боже!
Та да дам! Нас зустрів якийсь фонтан у парку, що дихав прохолодою Чорт забирай, знову я не одягла чорні затемнені окуляри і не накинула голову хустиною… Знову мене впізнали прості смертні. Ох, ця набридлива популярність… Всі хочуть фото з тобою.Ще трохи і проходу не даватимуть… Хочу бути як звичайна людина!
Діло йшло так: ми стояли біля фонтанів коли дідуган знову таки у вишиванці з своїм другом почали знімати мене на відео. Я така типу: ей, вотс ап? в чому проблема?- думаю собі і розводжу здивовано руками.
Потім ці мужчинчики попросили сфотографуватись нас із ними. Ну лааадно. Наша популярність дається взникти. Так і бути! До сих пір дивно якої холєри їм треба було фоткатись з нами… Певно через мою футболку.
А ми продовжували облажувати все! В парку було кльовим те, що грала постійно музика, але совєтщіна якась. Кльові годівнички ще! рілі! А ще мене просто наповал вбила Наталя! Як вона могла? Де не поглянеш на написи всюди пиши: тут була Наталя і Оля, чи ще якась біда… Виявляється вона подорожувала з кимось іншим… ох, це дівчисько!  
Ну шо прямуємо подивитись перфоменс на площі молодих людей? Агам!  Чесно, то бажанням не горіла, але ні краплі не пошкодувала, що потрапила! 
Люди дуже постарались! За декілька днів робили те, що мала змогу побачити.
Дуже крутою була сценка про Бога. Це просто було настільки в яблучко, що мало не в яблуню.
Ми десь близько години слухали і дивились… Дякую, люди, загарно проведений час разом з вами!
Ходімо далі, ми йшли вже здається іншими дорогами до нашого готелю. Ту-туууу! По дорозі натрапили на магазин «рошен». Як там класнючо, вітрини як в американських фільмах… на вікнах суцільна казка! Туди дивились малі діти і...і..і… звичайно ми з Наталею!
Нууу ми псіханули і пішли у магазин скуповуватись солодощами! То був такий своєрідний перший шопінг по магазинах.
Я понабирала, Наталя таке саме! Ну а шо? Треба ж себе чимось тішити чи як?
Вертаємось певно до готелю. Припасемось блокнотами.
Ми щасливчики, бо потрапили якраз в той день, коли фонтани працювали, а саме на вихідний день. Нічого не планувавши ми імпровізовано опинились в саме  той і в саме потрібний час!  Нам всі казали: приходіть за 2-3 години до початку фонтанів! Бо людей тьма! Займіть собі місце і тд і тд і тд! 
Ми повелись. Але поки селфі у ліфті! Ну що загружаємо свої маленькі портфельчики? Цукерками, блокнотами, ручками! Гроші та телефон! Спакувались і чекали… Ми вже трохи бачили людей, що прямують туди.. Тому не гаяли часу і вирішили піти займати собі місця. 
Три години ми сиділи на фонтанах… За весь цей час ми їли цукерки, робили записи у щоденник та балакали з людьми. Люди розпитували як це ми так подорожуємо і були відверто шоковані з того що ми дівчата і нам так-так, нам не страшно! Це головне питання всіх людей: вам не страшно? а що кадуть батьки? Але після цих всіх запитань ми чули: але ви молодці!!! Тітки з Житомирщини навіть показували нас своїм дітям з словами: подивись які дівчата молодці, а ти в компі сидиш!
Гордість, ох ця гордість. Ми пишались собою.МИ до біса були довольні собою і навіть самі не вірили у те, що робимо і шо це все насправді.  Я не чекала чогось незвичайного від фонтану. Я була на співаючих фонтанах  у Чехії… я думала, що то був пік фонтанотизму. Думаю: пфф, що мені тут якійсь фонтани, коли я була
на кльовіших. Як добре курвамать що я помилялась! Це було дуже афігезно!
Починало темніти і Вінниця подобалась мені усе більше і більше... Люди починали сходитись, людей насправді була добра купиця! І тут ми з Наталею хотіли написати собі на чолі: я лох! Бо ми були ще тими лохами!!! Ніколи не слухайтесь людей, котрі кажуть приходьте за 2-3 години до початку. Бо ми куряча ланєга так довго відсиділи попи свої що ад не могли. Бо перед нами просто приходили люди з коциками чи каріматами за 15 хв до початку, сідали перед нами і їм було афігенно. А ми подумки бились головою об стіну! 
Ми з Наталею трохи змістились і в нас зявилось трохи вільного місця. До нас підсіла тьотка.
Ми з нею також розбалакались. А якщо подумати то куряча ланєга з ким ми тільки не балкали? Ми певно всіх могли розговорити! Тьотка також дуже кльовезна, дізналась що ми подорожуємо, така була зацікавлена, розпитувала, дала свій номер телефону і сказала, що ми можемо в Умані в неї ночувати коли нам заманеться! Ох, ця широта української душі! Навіть сказала, що зранку її чоловік зможе нас підкинути до траси на Хмельницьк, але ми подумали, що то занадто зранку і чемно відмовились.
Словом, кльовезні люди нам попадались, старались з усіх сил нам допомогти.
Що ж почалось те, що ми так чекали!  А куряча ланєга і мать тої курячої ланєги! Бігме, то варто подивитись хоть раз в житті. Нам люди казали, що ми просто попали на суто українську тематику. Але ми такі довольні були! Так вражає, справді! Я б не відмовилась дивитись це кожного тижня...і тому я зрозуміла людей, які приїжджають, щоб подивитись на це! Бомба тупо бомба!
А коли залунали перші слова: там де гори полонини де стрімкі потоки річок…  ми були в ауті! Це ж наша пісня!!! Ми її фактично всю дорогу співали!!! коли згадували про рідне місто! Ну як так? Оце повезло ж! У нас були здивовані очі розміром з 5 копійок, а в тих очах безмежне щастя! Бо і тут нас застало Прикарпаття! Все було кльово, сподобався ще гопак на воді… А, клас! Воно було варте, щоб сюди їхати! Раджу-раджу-раджу!
 Ех, ну що, прощаємось з нашими сусідами по лавочці і робимо останні фото напамять.Ми думали ще трохи погуляти по нічному місту, чи принаймні посидіти біля фонтанів. Але ох ця змореність, ми вирішили обрати душ і комфорт. Прийшли. Гарячої води нема. Все, що ми могли це сполоснути тіло і почистити зубаки. І тут ми почали дивитись, де ми курва поселились… підлога в порохах, плінтуси поламані, ліжко зламане. По підвіконнику хоч малюй! Огидно було навіть доторкатись до того всього. Тому ми завалились спати у спальники, аби ненароком не зачіпнути щось. У наметі і то приємніше,і то комфортніше і то крутіше! То був фактично нормлаьний екстрім. 
Я декілька разів прокидалась під всім відому пісню з ла ла ла.
декілька раз це було настільки голосно, що спати нереально!
Дякую, мужики, але все таки ла ла ла? Ага, ла ла ла!