Весь час подорожі я старалась вести щоденник і записувати все, що зі мною відбувалось. Цим хочу і поділитись. Тому без прелюдій починаю.
День перший : 
 Готуючись до мандрів весь час повторювала собі один і той самий вираз: " Подорожі множать емоції". Їхати хотілось настільки, що дерлась, наче кішка, від нестачі чогось нового, по стіні. ЩО? Я ще вчусь в універі і у мене іспити? Тю! Кому вони потрібні, коли тобі потрібно придбати рюкзак, скласти речі та придумати все до мінімальної ідеальності? Звичайно, що мамі! Але здається, що і вона більше переймалась за мою подорож, ніж за якусь буденність університету. Та що це я? Годі течії думок з минулості, коли є результат теперішньості(?)Хм, ну ок. Стартуймо? 
26.06.14. На годиннику 21:00 і я уже все зробила і не знаю, де себе діти. Тому саме час причепитись до мами і зробити з нею зарядку. Чекання.Чекання.Чекання. Але ж я Чекайло — мені не звикати. І ось! Рюкзак на плечі і махаю у машину, як скажена. І вже навіть не сперичаюсь з татом на рахунок мого місця біля водія-мами.Вокзал. Перон.Потяг. І трохи поради від батьків, щоб я була чемненькою дівчинкою. Довгоочікувана річ. Квиток в один кінець і я наче відчуваю цвіт улюбленої  черешні з моїх вух, які однозначно сказилися від очікування. Ще ніколи не їхала у першому вагоні і на першому місці… Це трішки по-особливому.Але, коли провідники почали банячитися — враження трохи змінились. Але хай — кожному своє. У моїх руках був Іздрик і мені цього вистачало, хоча мені тоді до біса хотілось ще молока.Темрява. Злі провідники не дали дочитати те, що так хотіла. 66 сторінка і спати? Хотілось, але весь час терпли ноги аж до болю. Словом, я не спала. Можливо від сили 3 години. Та кого цікавить мій сон, коли я вже приїхала до Києва? О Господи, я задаю занадто багато риторичних запитань.Вийшла з потягу і мене одразу потягло на спів, адже погода сприяла(принаймні зранку) і з моїх уст полилось: «Грає море зелене...». Агій, я відчуваю себе на 15% місцевою. Адже спокійно знайшла куди дістатись до метро і розібралась зі станціями. Ойой, тільки з рюкзаками лазити по метро важко, особливо в peak hour. Наталя була вперше у метро і я згадала, яке для мене це також було свято, наче атракціон. Насправді я дуже щаслива, що нам надали житло. Дуже, як слон. Тому що, скинути з себе рюкзак на весь день — це блаженство, це катарсис. Вирішили їхати до Переяслава. Автобус до речі трохи дорого коштував: 25 грн. Прото цо дєлат? Нас зустріло таке собі місто від якого не відчуваєш велику відстань від домівки. Ми їли смачнюще морозиво. І по дорозі запитали у місцевого просто дорогу хоть-кудись! А ще надибався пам'ятник прапору(колишній лєнін). Кавалок будинку розмальований у національні кольори і переяславська романтика з текстами Вакарчука. Та рамантіка була не настільки люксова, але по справжньому мила якась, бо хотілось посміхатись. Та повернемось до місцевого, який був як на мене справжнім типовим місцевим жителем. Було видно, як він пишався своїм містом і з легкістю доправив нас аж до самісіньких воріт музею. Завжди знала, що франківський подих дує всюди. Як виявилось наш гід святкував чиєсь весілля на Прикарпатті, де гуляв як звично — цілий тиждень. Розказував, що не знав, що так можна багато пити. Дорога до музею була добре заплутана. Спасибі ще раз доброму дядькові і за прохід за 5 грн, замість 15 і за екскурсію шинком Що можна сказати про музей під відкритим небом? Я, ніби Хмельничайло, ходила тими ж самими дорогами, що і козаки. Цікаві хатинки, мальовничі церкви(особливо блакитна), веселі статуї. Побачила вітряк і відчула себе ужене якимось там Богданом, а справжнім Дон Кіхотом, який боровся з злющими монстрами. Зазвичай музеї мають здатність вимучувати. Але коли це твоє перше місце — тобі все миле і все цікаве. Козацькі могили дихали старовиною. Невідомий козак Йосип одразу кинувся в очі, точніше його пам'ятник. Нагулялись і гайда додому(Київ вже став домівкою). І тут тисячі слів милості, бо біля мене вешталась шобака, яка облизувала мені пальчики.Назад повертались стопом. Не пройшло певно і 7ми хвилин як ми їхали до Борисполя. Вийшло кльово, бо щей фільм про Горобця змогла подивитись. З Борисполя до Києва. Переодягтись і гуляяяяяти! Що хотіли так це Мати-Батьківщину побачити. Але в той день вона нас бачити не хотіла. Три спроби до неї потрапити виявились марними.Люди постійно нас наводили кудись не туди. Та ну її, ту бабу нещасну! Підемо краще до Золотих Воріт.Там зустрілись із Петьою, який пригостив нас борщем. За що йому і спасибі велике. Півроку не бачились і тут якісь дві години. 00:03 я страшенно стомлена і хочу спати. Всі ще бігають, особливо буйний Вася, а я здаюсь і вимагаю спокою.