Ох, ці нічні балачки! Ох, це грузинське вино, що розв'язує язик! Ох, ця ніч, яка закінчується!
В нас був поставлений будильник на 7 ранку, бо нам треба було вирушати у дорогу.
Як же ж це до біса не хоітілось прокидатись.Я хотіла проклинати кожну зірочку, що перестала світитись.Я хотіла кричати будильнику: не звони мені більше!
Але сумні реалії підірвали мене і привели  у душ і вперше! чуєте, вперше, я прокинулась, точніше підняла ноги з ліжка швидше за Наталю.  
Я не пам'ятаю як дотелепалась до того душу, я не пам'ятаю чи милась я взагалі, але я пам'ятаю, що я нарешті прокинулась, коли відчинила двері до кімнати, де ми спали.
Наталя перейняла естафету душу, а я взялась складати речі у рюкзак.
Ну от ми вже зібрані, вже доходить до 9 ранку, а Руслан все з Валею не прокидається.
Тоді ми подумали, що варто їх розбудити і легенько постукали у двері їхньої спальні.
До сих пір пам'ятаю той смачний влучний мат після стуку у їхні двері. Це було щось накшталт: ОХЙРБТВАЮМАТЬЯКАВЖЕГОДИНА!
І тут починається: ви коли встали? якого хєра не розбудили?*баний будильник не прозвенів!
Ми з Наталкою похіхікали трохи і почували себе бевзями. Валя готувала пошуріку сніданок, який знову був афігезно смачний! Добра душа Валі приготувала нам бутерброди у дорогу, які ми потім наминали з великим захватом!
Ми зібрані, відгодовані, помиті вже готувались вирушаи у дорогу. Декілька фото напам'ять:  Шкода, дійсно шкода, що не маю фото крутяцього байка Руслана, але наступного разу надєрзаю!
Ну шо ж ми сіли у машину і Руслан з Валею відвезли нас аж до траси на Вінницю, куди власне ми і прямували.
У мене трохи порвався мішок від намету і газдатий Руслан зашив мені його цвяхом і дротами прямо на дорозі!
Обнімашки на прощання, останні помахи «папа» і вже вже з Наталкою самі самісінькі на трасі...
Якась незвичність була у мене! Вже за день звикла до комфорту і фактично власного авто, яке возило туда-сюда
Але не пройшло і десяти хвилин, як нам зупинився Камаз! Урааа, наршеті, велика бібішка з зерном! Нарешті ми там покатаємось!
Водій виявся дуже чьотким, що запало мені в душу так це його посмішка)) Я вам поясню як її відтворити: робите здивовані очі, напружуєте шию, опускаєте кутики губ вниз і смієтесь з справжньою людською щирістю
Ми їхали дуже довго, настільки довго, що це важко собі уявити! Середня швидкість 30 км за годину.деколи 40. Жаріщя парила. Ми довго балакали,інколи робили тайм-аут на 15 хв і знову тра-та-та-та і тра-та-та!
Водій повідомив нас про те, що він не доїжджає до Вінниці, до неї нам здається було ще 15 км.
Але на той час я не думала про це. Я думала про те, що я хочу просто вистрибнути з цього камазу і, пардон, відлити!  Я терпіла, ох, як довго я це терпіла! Коли він нарешті зупинився я навіть нормлаьно рюкзак одягнути не встигла і полетіла в пошуках щастя. Щастя? Ох, Настя щастя таки тебе застало! І щастя мало назву Поплавського з піснею: «Кропива ти моя кропива». Це б писати було ницо, якби не так життєво. Уявіть, у вас є нестримне бажання сходити до вітру, а перед вами 10метрів кропиви. Що б ви обрали мокрі шорти чи обкропивлена  задниця і ноги? Я обрала другий варіант.Я бігла як Форест Гамп, я була наче олімпійською чемпіонкою знову таки! Б — означаає блаженство і я довольна як слон уже стояла на трасі поруч з Наталею і стопили наступну машинку. 
Стопили приблизно 15 хвилин перед тим як зупинилась машина. Чоловік та гарно усміхнена дружина за кермом. Це був прототип спокійної ідеальної пари.
Ми запитували, де можна зупинитись, а вони недовго думаючи скзаали, що прямо біля фонтанів є готель. Але сказали, що там краще не селитись, бо там жахіття що робиться… Нас тоді хвилював тільки дах над головою і більше нічого іншого, ми були готові фактично на все… Але уявлення виявились оманливими. По дорозі чоловік показував нам місто, особливо хизувався колонією
Це виглядало, ніби це найбільша гордість міста
Нас висадили в самісінькому центрі поблизу того готелю.
І ми уже йшли робити оглядини.
В очах — жах, в руках — 80грн, на губах — курвамать.
Вихід був, але його потрібно було шукати, а ми вже занадто хотіли подивитись Вінницю і просто знати, що до ранку все буде окейово.
Тому та ну нахєр розкладемо палатку в номері і все буде ококок!
Заплатили, скинули з себе тягар і гайда дивитись місто в якому ми вперше?  Клас-клас-клас! 
Нам Вінниця дуже сподобалась. Не знаю чому, не через фонтани, а через певно затишність. Бігме, кльово там! Вазони на стовпах тішили наші очі.А ми довольні, гуляли і не знали куди нам йти дальше… Тримали курс просто прямо у невідомість. І не прогадали
На дорозі потрапив Мак і Наталя з криком: хепііііі мііііііл залетіла туди. Я ж обійшлась просто морозивом. Ми ще перебували у ностальгії за Руслановими матюками, тому дракона, який попався у хепі мілі Наталя назвала Русланом.
Ми обжирались на лавочці, а біля нас сиділа зграйка циганчат, які клянчили баблоси.
Тримаємо курс прямо, капітане? Так, матросе!  Синьо-жовта Вінниця біля якої ми хотіли сфотографуватись. За декілька метрів грав на скрипці старий дідусь… Серце розривалось від його музики. То була як остання пісня людини, в якої відривають жили, обрублюють крила і палять серце.Я занадто чутлива для такого видовища. Ще за декілька метрів грали музиканти, які тішили вже чимось веселим із Сінатри. Чьоткі і класнючі дідугани. Я я любю музику у місті! То ж так красиво і згадується рідна стометрівка...Я не знаю куди ми потрапили, але то нам так сподобалось! Якось так цікавезно… кругом ходила молодь, яка запрошувала нас на свій перфоменс. А ми ж заправлені купицею часу вирішили потім забігти і подивитись що воно таке. 
Тримаємо курс дальше! Дивнішого стоматкабінету я не бачила  
Не знаю, що нас вело, але це було щось класне. Бо ми обійшли всі найкрутіші місця Вінниці.
Ми йшли до парку і готові були лупаситись, ми нормально агрились!
Йшов чувачина у вишиванці і ми зразу зрозуміли, що йде справжній наш паца і поряд йшла дівчина(я вже казала, що не люблю ниющих баб?), яка на повний голос називала його майданутим і у всіх бідах звинувачувала його. З її уст лились наклепи і слова: ета же ви майданутиє, ета же ви вінавати.
Як добре, що я живу на Прикарпатті, тому мені довелось вперше побачити живого ватніка.
Ми з Наталкою викрикували: даваааай, чувааак, мочи її, мочи цю бабіщю!
Але чувак опустив голову і мовчав… ще ніколи так низько переді мною не падали люди у вишиванках! Це ж як лицарський обладунок! Що ж ти так, надягнув одіж тебе самого не гідну?
Позор!
А ми крокували дальше...І я знову попала під Наталін сміх, бо мені дали візитку дитячого магазину одягу
Це порвало нас обох. Ну йолки. Я ж здорова діука вже, бігме боже!
Та да дам! Нас зустрів якийсь фонтан у парку, що дихав прохолодою Чорт забирай, знову я не одягла чорні затемнені окуляри і не накинула голову хустиною… Знову мене впізнали прості смертні. Ох, ця набридлива популярність… Всі хочуть фото з тобою.Ще трохи і проходу не даватимуть… Хочу бути як звичайна людина!
Діло йшло так: ми стояли біля фонтанів коли дідуган знову таки у вишиванці з своїм другом почали знімати мене на відео. Я така типу: ей, вотс ап? в чому проблема?- думаю собі і розводжу здивовано руками.
Потім ці мужчинчики попросили сфотографуватись нас із ними. Ну лааадно. Наша популярність дається взникти. Так і бути! До сих пір дивно якої холєри їм треба було фоткатись з нами… Певно через мою футболку.
А ми продовжували облажувати все! В парку було кльовим те, що грала постійно музика, але совєтщіна якась. Кльові годівнички ще! рілі! А ще мене просто наповал вбила Наталя! Як вона могла? Де не поглянеш на написи всюди пиши: тут була Наталя і Оля, чи ще якась біда… Виявляється вона подорожувала з кимось іншим… ох, це дівчисько!  
Ну шо прямуємо подивитись перфоменс на площі молодих людей? Агам!  Чесно, то бажанням не горіла, але ні краплі не пошкодувала, що потрапила! 
Люди дуже постарались! За декілька днів робили те, що мала змогу побачити.
Дуже крутою була сценка про Бога. Це просто було настільки в яблучко, що мало не в яблуню.
Ми десь близько години слухали і дивились… Дякую, люди, загарно проведений час разом з вами!
Ходімо далі, ми йшли вже здається іншими дорогами до нашого готелю. Ту-туууу! По дорозі натрапили на магазин «рошен». Як там класнючо, вітрини як в американських фільмах… на вікнах суцільна казка! Туди дивились малі діти і...і..і… звичайно ми з Наталею!
Нууу ми псіханули і пішли у магазин скуповуватись солодощами! То був такий своєрідний перший шопінг по магазинах.
Я понабирала, Наталя таке саме! Ну а шо? Треба ж себе чимось тішити чи як?
Вертаємось певно до готелю. Припасемось блокнотами.
Ми щасливчики, бо потрапили якраз в той день, коли фонтани працювали, а саме на вихідний день. Нічого не планувавши ми імпровізовано опинились в саме  той і в саме потрібний час!  Нам всі казали: приходіть за 2-3 години до початку фонтанів! Бо людей тьма! Займіть собі місце і тд і тд і тд! 
Ми повелись. Але поки селфі у ліфті! Ну що загружаємо свої маленькі портфельчики? Цукерками, блокнотами, ручками! Гроші та телефон! Спакувались і чекали… Ми вже трохи бачили людей, що прямують туди.. Тому не гаяли часу і вирішили піти займати собі місця. 
Три години ми сиділи на фонтанах… За весь цей час ми їли цукерки, робили записи у щоденник та балакали з людьми. Люди розпитували як це ми так подорожуємо і були відверто шоковані з того що ми дівчата і нам так-так, нам не страшно! Це головне питання всіх людей: вам не страшно? а що кадуть батьки? Але після цих всіх запитань ми чули: але ви молодці!!! Тітки з Житомирщини навіть показували нас своїм дітям з словами: подивись які дівчата молодці, а ти в компі сидиш!
Гордість, ох ця гордість. Ми пишались собою.МИ до біса були довольні собою і навіть самі не вірили у те, що робимо і шо це все насправді.  Я не чекала чогось незвичайного від фонтану. Я була на співаючих фонтанах  у Чехії… я думала, що то був пік фонтанотизму. Думаю: пфф, що мені тут якійсь фонтани, коли я була
на кльовіших. Як добре курвамать що я помилялась! Це було дуже афігезно!
Починало темніти і Вінниця подобалась мені усе більше і більше... Люди починали сходитись, людей насправді була добра купиця! І тут ми з Наталею хотіли написати собі на чолі: я лох! Бо ми були ще тими лохами!!! Ніколи не слухайтесь людей, котрі кажуть приходьте за 2-3 години до початку. Бо ми куряча ланєга так довго відсиділи попи свої що ад не могли. Бо перед нами просто приходили люди з коциками чи каріматами за 15 хв до початку, сідали перед нами і їм було афігенно. А ми подумки бились головою об стіну! 
Ми з Наталею трохи змістились і в нас зявилось трохи вільного місця. До нас підсіла тьотка.
Ми з нею також розбалакались. А якщо подумати то куряча ланєга з ким ми тільки не балкали? Ми певно всіх могли розговорити! Тьотка також дуже кльовезна, дізналась що ми подорожуємо, така була зацікавлена, розпитувала, дала свій номер телефону і сказала, що ми можемо в Умані в неї ночувати коли нам заманеться! Ох, ця широта української душі! Навіть сказала, що зранку її чоловік зможе нас підкинути до траси на Хмельницьк, але ми подумали, що то занадто зранку і чемно відмовились.
Словом, кльовезні люди нам попадались, старались з усіх сил нам допомогти.
Що ж почалось те, що ми так чекали!  А куряча ланєга і мать тої курячої ланєги! Бігме, то варто подивитись хоть раз в житті. Нам люди казали, що ми просто попали на суто українську тематику. Але ми такі довольні були! Так вражає, справді! Я б не відмовилась дивитись це кожного тижня...і тому я зрозуміла людей, які приїжджають, щоб подивитись на це! Бомба тупо бомба!
А коли залунали перші слова: там де гори полонини де стрімкі потоки річок…  ми були в ауті! Це ж наша пісня!!! Ми її фактично всю дорогу співали!!! коли згадували про рідне місто! Ну як так? Оце повезло ж! У нас були здивовані очі розміром з 5 копійок, а в тих очах безмежне щастя! Бо і тут нас застало Прикарпаття! Все було кльово, сподобався ще гопак на воді… А, клас! Воно було варте, щоб сюди їхати! Раджу-раджу-раджу!
 Ех, ну що, прощаємось з нашими сусідами по лавочці і робимо останні фото напамять.Ми думали ще трохи погуляти по нічному місту, чи принаймні посидіти біля фонтанів. Але ох ця змореність, ми вирішили обрати душ і комфорт. Прийшли. Гарячої води нема. Все, що ми могли це сполоснути тіло і почистити зубаки. І тут ми почали дивитись, де ми курва поселились… підлога в порохах, плінтуси поламані, ліжко зламане. По підвіконнику хоч малюй! Огидно було навіть доторкатись до того всього. Тому ми завалились спати у спальники, аби ненароком не зачіпнути щось. У наметі і то приємніше,і то комфортніше і то крутіше! То був фактично нормлаьний екстрім. 
Я декілька разів прокидалась під всім відому пісню з ла ла ла.
декілька раз це було настільки голосно, що спати нереально!
Дякую, мужики, але все таки ла ла ла? Ага, ла ла ла!  

Ого!
Ми вперше спали до 10тої. Ми вперше не самі прокинулись, а нас розбудили. Ми нарешті просто поспали як люди в затишних ліжечках. Зірвалась,і ойой треба по-шуріку збиратись, адже Умань чекає, а Руслан з Валею чемно запропонували нас відвезти та забрати. Словом, ми взагалі не напрягались, у нас було все...
Поки помились, почистили зубаки(не купуйте дитячу зубну пасту, бо я мало її не зхавала, поки чекала сніданку) нас уже чекав сніданок. Та до чого ж смачний йолки! Сир, сметана, полуниця омноном. Ми швидко то зпелесосили, а в Наталі певно був включений режим: максимум
 Ну що го одягатись? Та манала я одягатись!!! Пішла в тому, в чому спала. Можете висловити мені своє фе, але мені так було по боку...
Дізнавшись, що вхід у парк коштує чималі кошти — нам довелось уже використовувати кредитки. 20 грн на двох — то не кльово. Ну що знімемо по сотні? знайшли банкомат і відносно все було кльово, бо ми вже за 3 хв від парку. 30 чи 35 вхід? Багацько. Нам звичайно радили через паркан дальше перестрибувати, але ми провтикали такий шанс.
 Коли нам казали дивіться на карту парку біля входу — ми думали, та шо там в тому парку такого великого, що аж треба на карту дивитись. Ми помилились. Куряча ланєга парк був дійсно здоровацький. 
Воу-воу-воу.
Запаморочення в голові. Поки ми тішились — мені стало зле і я була тупо в космосі, прийом Місяць, прийом Венера, як справи на Марсі?  От чого багато там було — так це людей, я не люблю в парках людей, в парку я люблю почитати, послухати улюблену музику, поговорити про якісь важливі -цікаві-особисті речі. А тут люди, повно людей. Екскурсія йшла повним ходом. Я не подобалась сама собі за те, що я забиваю парк своєю персоною. 
Дайте хоть трішки спокою! Я вимагаю, щоб люди закрили рот на замок, а вода підкрутила свій шум на повну гучність. Егоїстично ж, не?  Ви коли-небудь вчили когось вишивати без нічого? Без голки нитки чи полотна? А я Наталю вчила паличкою на землі малювала дирочки та як правильно робити хрестики)
Піднімаємось кудись вище і тут опача!!! Я беру за плечика рюкзака і згинаюсь, а Наталя підкидає його. Ми трохи здивовані нарешті збагнули, що ми після того всього тривалого часу без рюкзаків. Аж трохи попересирали. То вже як тобі горб ампутували. Бо той рюкзак — то вже частина тіла. Дай Бог аби він таки і був моєю частиною тіла і я подорожувала-подорожувала-подорожувала… Без кінця і краю. Ех, може б то почати знаходити собі якесь циганча? Вони ж постійно в дорозі, знайду собі циганського легіня з бравим конем, хоча, ні, для чого такі крайнощі? Наталя казала, що цигани і так вкрадуть мене за мої очі попрошайки.Та добре-добре, парк, що ти такий великий, але то таке сонце. І піти геть — не підеш, бо цікаво шолі. Тільки б сонця поменше. 
Що цікавого було — так це дорога мурах.
Направду ще ніколи не бачила такої доріжки з мурашок на всю широку стежину.  Але хоть десь ми знайшли відносно спокійне місце. 
В парку безперечно було гарно, я почувала себе майже вільною, без нічого, серед життя, яке буяє на природі.  
Але власне після всього побаченого хотілось більшого. Певно вже би мене мала вразити велика китайська стіна. Власне просто побачила це і подумала про Китай і самураїв.Йшла вже третя година нашої прогулянки. 
Ми гуляли, десь пахло шашликом, а ми звиклі до голоду продовжували наминати не їжу, а кілометри.Флора тут насправді вражає.Купиця всього різного! На будь-який смак. Сер, вам листа округлого, круглого чи трішки підігнутого? А мо ви бажаєте щось екзатично червоного? Чи довгастого? чи зовсім маленького? У нас є все! Що ви, не переймайтесь  - говорив мені офіціант у моїй голові, який був судячи з всього щей богом рослинництва.  От чого мені не вистачало тут — так це дикості. Я хотіла грязної голови, важкості на плечах та невідомості. Хочааа невідомість ще попереду! Бо вночі доведеться думати з Наталею куди нам поїхати дальше. Якщо будете у Умані — обов'язково відвідайте парк, щоб дати розслабон всьому, але не шукайте собі екскурсовода, шукайте місця, де немає людей, бо так цікавіше і вам і вашій голові. Гуляйте пішаком не півгодини, а стільки, аби ви встигли хоть частинку всього побачити. Не спішіть і візьміть з собою хавку 

Набридло нам словом лазити вже в одному місцю та по різних куточках. Підемо в центр? На виході з парку красувалась отака от машинка цікава  Біп-біп мазерфакерс! 
Не пам'ятаю хто і не пам'ятаю де, але нам казали, що люди в Умані не з найкращих. Ми особливо не помітили, тому міф зруйнували, хоча сварки між водіями добре почули
Місто магазинів! Чесне слово, де не глянь — продуктовий магазин. Але їжі там особливо і не було. Шукали пікнік, круасани і того не знайшли. Тому я підзаряджувалась половиною батона та плавленим сирком.Оскільки мені того батону було забагато — я вирішила поділитись із товарищами голубами.
 Що мене засмутило, так це бабусі. Жаль охопив мене… Бабуся ходила по тому ж сквері, де ми поїли і вже годували кришками голубів. Бабуся лазила по урнах у пошуку речей, які їй знадобляться. Вона допивала чиєсь залишине пиво… Але знаєте, вона посміхалась. Вона посміхалась своїми від сили десятьма зубами і робило тепло. Так посміхаються люди, у яких, окрім посмішки нічого не залишилось.І страшно...І шкода. Нерівність була завжди. Комусь менше щастить, хтось більше пахає, а в когось дім — це вулиця, а сніданок он з тієї третьої урни. 
Я б нікому не бажала такого собачого життя.  
Треба буде якось нагодувати безхатьків у Франківську. Хоча якось намагались. Мали свіжий торт і пропонували людям, які рились на мусорці у пошуку їжі. Ті відмовились, боялись певно, що ми підсипали туди щось.
Ну ну не будемо про погане! Краще підемо трохи дальше по місту!
Мароживо купили і пішли знову присісти на якійсь лавочки уже в іншому сквері. Купа голубів! Як у Франківську. Фонтан геть чисто там був засраний.Одна-дві цікавих лавочок, та не більше.
Тільки в Умані ви зможете побачити ремонт чогось від 40 до 17 грн, а не навпаки!
 Хм, вирішили ми купити Руслану та Валі хоть щось! Адже якось не зовсім гарно получалось.
Ну знову премося до банкомату, адже вирішили купити якогось винця та тортика.
Запитали продавця морозива, де магазин кондитерських виробів і го шукати. «Вацак» — таки знайшли! Купили тортіщє «Тірамісу» — смачний холєра ясна! А потім направились шукати вино. Люди порадили нам зайти у якийсь супермаркет, тому ми не обдумуючи завалились туди. Як добре, що в Наталі був паспорт! Бо хто ж мені дасть 18? а Наталі хто?
Божечки, я вперше вибирала сама вино! Та я вперше сама купувала алкоголь азаза
Зупинилась на грузинському, напівсолодкому.
Наталя пафосно жувала жуйку тому касирка навіть не питала паспортос 
ну шо ми готові, тому дзенькаємо Руслану і чекаємо їх.
Досить швидко за 20 хвилин ми вже їхали у машині, а згодом були уже в домі, який уже став уже фактично рідним.
— Шо це ви мені взятку принесли? — почули ми від Руслана, ото дивацький хлоп!
 МИ ж від щирого серця, хоть щось !
У нас ще було дві години до вечері так точно.  Поки Руслан лагодив свій байк чи що там у нього ще було у гаражі, ми обписували трохи щоденник і балакали весь час з Валею. Переважно про котів та псів
У них до речі було повно кошенят, яких Руслан дуже смішно годував, заряджав як автомат і засував голову в молоко.
І ще три собаки) такі хороші-хороші. І глуха кішка Оля,і кури і свині!
Поки готувалась вечеря ми вирішили псіханути і поїхати не за маршрутом, а трохи добре його змінити, та наступним містом все ж залишалась Вінниця, яку ми осилити мали завтра.
За вечерею смачно поїли, випили вино, я до речі непогано як для першого разу вибрала вино, плюс мені. І зхавали трохи торта. Ну шо? Язик розв'язався? Ну го балакати про політику. Плюси та мінуси Майдану, теперішньої влади і тд.Один каже одне, другий — інше.
Прокидатись ми мали о 7 ранку, тому вирішили швидко лягти та не тут то було! До першої ночі спори, суперечки  та балаканина. 
Завершилось все нічим по суті, бо в кожного своя думка, яку не зміниш.
Лягаємо спати, Наталь? Нам таааак рано вставати!  

О-оу, я здається переспала. Я настільки виспалась, що навіть мій мізинчик на нозі готовий був перетворитись у людину, запрягти вороного коня та поскакати у минуле, підкоряти печенігів.
Я прокинулась людиною, немитою, з жирною головою, яку я ще мила в Білій Церкві, але я прокинулась людиною.
Відкривши палатку сонце нарешті не палало, а просто світило. День обіцяв бути добрим до тебе, бо день хотів бути добрим до тебе. Примружилась. Залоскотало. Перед нами росла пшениця. Ви не уявляєте наскільки це красиво прокинутись і перше, що побачити перед собою  - це пшеницю, з якої от-от підуть іскри! Певно хліб буде смачний, жовтий-жовтий. Я думала про те наскільки хочеться їсти і пила нещадно воду. Вчорашній єдиний бутик з сардиною був занадто мізером для мого пуза. Я ж його ще в обід їла. Хтось недалеко поливав газон біля монастиря, а я переодягалась у лосіни призначення для спання, бо вчорашні посиденьки на траві не так відбились у моїх очах чи душі як на дупі. Час складати палатку, бо планів на день багато і треба обов'язково встигнути більше ніж...
Ви чуєте? Це над Яром Залізняк витає і на Умань позирає, Настю-Наталю виглядає. Це Максим хотів, аби ми не забули, що до вечора маємо дібратись до Умані. Дорога складала, якщо не помиляюсь, 220 км.
Але мене тішило абсолютно все, бо я знала, що нам пощастить. Навіть вітер завивав пісню Вакарчука, що все буде добре. 
Біля Мотриного монастиря таке місце, де душі твоїй просторо, а помислам спокійно.  І навіть якби падав дощ — я б не змокла. 
Хвилинка історії про цей монастир:
тут свою фортецю мав воєвода Мирослав — улюблениць Ярослава Мудрого. І в 1036 році, коли той повертався після розгрому печенігів — вирішив перевірити охорону і виставив свої човни у бойовому порядку. Дружина Мирослава, Мотря, сприйняла його за ворога і наказала їх знищити. А коли зрозуміла помилку — заснувала монастир і навіки оселилась там.
Час вирушати, але перед тим хотілось зайти до церкви.Оскільки ні спидниці, а тим більше хустини у мене не було, окрім бандани з харлеєм, то довелось зичити при вході у храм. Зодягнувшись я відчула себе справжньою вуйною. У церкві до нас підійшли монашки і запропонували поснідати з ними, але до нього було півтора години часу, тому ми чемно відмовились. А мої зіниці тим часом збільшувались при згадці про сніданок. Набрали по маленькій пляшці води і пішли підкоряти дуб Залізняка.
Спершу вирішили оглянути Холодний Яр, тунелі і тд. А що б відчував ти, коли на тебе дивляться дерева з безстрашними очима? 
Кожне дерево — це чиєсь дерево. Ліс — це абсолютно інший вимір, ліс може зробити тебе своїм бранцем. Йому варто тільки опустити своє листя тобі на голову, а корінням скувати твої ноги.
Я була не в цьому часі, я була не в 21 столітті...
Ми з Наталею продовжували вбивати енкаведистів у особі комарів
Це певно єдине, що нам хотілось порушити тут. Навіть хай мені ненависні гадюки повзають, чи павки сідають на мою шию. За весь цей час я навчилась більше любити та шанувати природу. Раніше з криком: павуууук могла його затоптати, тепер ж не хочу.Хто я, щоб порушувати життя у чужому місці? Місці, яке створювалось не під мене...
Тим часом ми дійшли до нестерпно красивого озера.  Те озеро було настільки класнючим, що хотілось стрибнути у воду при тому, що я не вмію плавати. Хоча це б порушило його особисту тишу. Але воно було таке крутезне. Хотілось б щоб біля моєї стріхи було схоже, хоч краплиночку.А ми продовжували крокувати до дуба Залізняка. За табличкою нам потрібно було йти зо 5 км до нього. Що ж це не так багато, хоча хотілось на чомусь під'їхати. 
Я розповідала Наталі про те, якби хотіла з'їсти гарячий бутерброд з шинкою та сиром, а вона мені про курочку. І тут я згадала, як плакала у таборі з голоду, чорт, я тоді 9 клас закінчила куряча ланєга, дівка велика ж. Ну все, витерли уявні сльози і крокували вже трохи співаючи. Ніхто не повірите яка стала наша улюблена пісня для співу: там де гори полонини де стірмкі потоки річок де смерічок ген розмай
Пісня про Прикарпаття, то вже було щось атке рідне, яке гріло серце.
Хух, ми нарешті хоть-кудись дійшли! До дороговказу: до Кам'янки 16 км
а куряча ланєга, пясля дубу нам треба на Кам'янку, щоб стопити машини! Знову пішки, знову!  
На Говерлу певно одним стрибком вискочу.
Стомлені мої руки не могли вже тащити палатку, руки ж то мають бути вільні  - тоді це дуже полегшує подорож. І я вирішила ризикнути і залишити палатку біля дороговказу. Прямо біля дороги у якихось кущах, сподіваюсь її ніхто не знайде.
Пройшли ще певно 20 хвилин і нам зупинилась бібішка! Камазіщє!!! Водій сказав, що може підкинути нас у кузові. Боже, це ж краще, ніж найкрутіша машина світу! Бо ми тільки і хотіли покататись у кузові! Чому б не влаштувати фотосет напам'ять?)  Дядя водій висадив нас на окраїні якогось села чи то хутора. Балакууучий такий наш водій був. Все його слова нас не відпускали. Балакали ми ще з 15 хвилин. Він розповідав, розпитував, цікавився, посміхався. Класна така людина 
Ми б ще балакали і балакали, якби не обмеження у часі. Тисячу раз певно він нам показував дорогу, так хотів нам допомогти, хоча стежка йшла одна
Ну що вйо шукати дальше той дуб? По дорозі нам зустрічались дуже цікаві хатки, одна була еко-хатинка, між мною і Наталею ходила легенда, що то нашого хіппі дача  
Маленька, низька і з круглими вікнами. Така цікава! Просто!
По дорозі ми запитали, де тут найближчий магаз, щоб купити хоть-якісь продукти. ХА! 100:0 не в нашу користь, бо до найближчого магазу було всього лишень 16 км. Люди, рятуйте від голоду!

Просто трясця 300 раз. Але ми вже нарешті знайшли дуб. Воу, такого хдоровезного дерева я ще не бачила! Йому було більше тисячі років. Обгороджений з 5 метрів по радіусі парканом. Ми сиділи навпроти на лавці і просто релаксували. Наша Черкащина добігала кінця. Мені хочеться кричати всім на купу! Люди, мрії здійснюються! Хіба я могла подумати, що буду вештатись по Україні і спати в незнайомих людей або в палатці? Та ніколи, тим більше цього літа. Ми просто захотіли в ці місця і нам, дякувати Богу, ніщо не завадило! Я зрозуміла, що я пишаюсь собою. Якби це не егоїстично звучало, але я направду щаслива, що я  це зробила, що я не здалась на півшляху, що мене не підкорив страх невідомства… Але більше я пишалась своєю країною. Говоріть мені, що хочете про те, що десь краще, але десь ви не знайдете таких рідних людей. Дочинець у своїй книзі писав: " Не шукай себе — тебе уже давно знайшли". Я шукала себе по Україні, поки не зрозуміла, що я себе знайшла, я на місці, я на своєму місці. Я не знаю чому дуб Залізняка викликав у мене такі емоції, але я тішилась з того, що я його бачу. Я дивилась на нього своїми наївними очиськами, а він на мене з погордою чи з старечею мудрістю та повчанням. Дуже шкода, що до нього не можна доторкнутись та подати йому свої пальці. 
Дуб вчив мене бути міцною і хай це вам здається байкою, та у нас була своя атмосфера.
Я постараюсь, чуєш, дубе, я не підведу!  А ти… а ти тримайся! 
Поблизу дуба був готельно-ресторанний комплекс, а у ньому музей. Нам сказали піти туда. І хто б міг подумати, що у середині музею буде барна стійка та хавчик?
У нас були останні гроші на двох, але це не завадило нам заплатити дохєра бабок і поїсти нарешті!
Божееечки, дерунииии! Божечкиии вареники!!!!
Оскільки терміналу у них не було — довелось платтити фактично останні гроші готівкою. Мене постійно сміший голос офіціанта, тому як будете десь там обов'язково зайдіть, щоб просто послухати той голос 
Ми заплатили 70 грн за 3 з половиною маленьких деруни на одного та за 2 з половиною вареника на одного. Пардон і стакан узвару. 
Не раді були наші руки, що розраховувались, не раді були наші уста, що спелисосили все, не раді були наші очі, які шуклаи ще якусь поживу. Та раді були наші пузята, які сказали тихеньке дякую. І ми вже з силами йшли розглядати музей і бачили Чучупаку та інших героїв.

Поснідавші ми посунули дальше на оглядини. Трохи погуляли, уже не спішили.бо як ми і хотіли о 12 були біля дуба, тому час ще був, ми сподівались, що час ще був. О, увіііі! Качелька! Ще цього нам бракувало до повнезного щастя! А ще по дорозі запримітили одну дуже цікаву штукенцію
Певно, що  у нас фантазії буйніші за нас і ми вже уявляли, як сюди сідає енкаведист і його пуляють аж ген-ген за те дерево! Ну що, час не стоїть на місці, тому пора рушати дальше, чи не так? Йшли вже до відомого роздоріжжя на Кам'янку. Ж означає жодної машини. Ми йшли, йшли, йшли і тут зупинилась машина, яка хоітла нас підкинути, але коли ми сказали, що нам до повороту на Кам'янку — водій подивився на нас здоровими очима і сказав, що він за 10 метрів. Чи виріли ми що вже нарешті хоть кудись прийшли? Певно не, але ми були довольні, хоть знали, що попереду 16 км. Ви знаєте кому присудити премію антивиживання в диких умовах? Певно що мені. Бо замість того, щоб використати 0,3лтри води, щоб випити, бо дорога далека — я вирішила помити руки. О, ці овації! Та не потрібно, що ви! 
Ти ба! Наша палатка стояла незрушена. Ура! Ато шкода було, хто знав чи пригодиться вона нам ще.
Ми йшли по дорозі на Кам'янку з 20хвилин і тут їде жигулліііі! Яке нам зупинилось! Боже, до чого кумедні люди
Ми сиділи заді,і що я, що Наталя посміхались, не могли стриматись від хітяр їхньої музики. Пачімуже пачімуже дождік капаєт па луже — як згадаю радість бере мене
Їх було двоє: один — здоровий дядько, який розказував нам про те, як занепадає село… А й справді там де колись за його словами було 69 хат не залишилось нічого. Людей мало, дітей як ми зустрічали на вулиці, то тільки чути було від них: ооо, дивись, туристииии! або в гіршому випадку: ви чого тут ходите ( як згадаю цього смішного хлопця, який хотів нас каменем побити, чоловіче малий, тобі тільки 5, а вже така злюка). Хороший чоловік був наш водій. Зрештою погані люди нам ще не попадались..Інший був такий матьорий і апасний на вигляд, але певно дуже добрий в середині. Чорні окуляри, ланци і спортивні шорти робили свою справу  
До Кам'янки вони нас недовезли, довезли до Косарів, що за їхніми словами було краще. І справді! Нас висадили прямо біля траси! А потім ці два чоловіки були змушені розвертатись. Дякую, ви справжні мужики йопте !
Недалеко від нас зупиняв машину якісь парубок, і я щось собі згадала, як прогнала одного такого під час стопу, занадто голосно крикнувши: ану геть, це наше місце. На жаль, пам'ять не підказує де це було… Занадто багато просто всього було. А до цього бахура нам недокричатись. Він стояв попереду, тому ми чекали, коли він нарешті всядеться, щоб не мішав нам стопити! Стопили певно хвилин з 15 і нам зупинилось таксі. Ойой-йой! Зара як почнеться… І ми кажемо, що мужик, ми стопом! А він аткий: та я зрозумів, сідайте!
Ви пойняли? та та та? Ми настільки класні, що таксі везуть задарма
Класнючий такий мужичок попався! Дуже багато посміхався!!! Питався про враження, ми ділились всім-всім, богі, як я люблю базікати у дорозі. Колись для мене було щастя їхати самій у потязі, бо я була погружена в себе, а тепер для мене щастя знайти класного водія я триндіти з ним до упаду! Наш водій підвіз нас не дуже багато, бо йому було не по дорозі, але це все одна було хоть на трохи, але ближче. Дуже дякую і вам! Якби ви знали які ми д сих пір вам всім вдячні! Певно всі щикаєте аж гай шумить!
Отже, наступною чергою нам потрібно було добратись до Сміли. Нас висадили біля якоїсь лавочки біля траси, де була очквидно зупинка. Поки ми споряджались запримітила нас якась сімя, яка давай розпитувати, що як і чи не боїмось. Дружина запитала: а як це ви автостопом, тобто що це? О мудрєйший її чоловік почав її прочехляти і розповідав нам про те, що і сам любить подорожувати. За цією розмоовю нам зупинилась машина. Ми уже довольні, ледве встигли попрощатись з нашими со-лавочниками і сідаймо в машину.
Якби я не знала себе — я б не повірила.
МИ! ТІЛЬКИ! СІЛИ! а тут нам в руки — бутерброд з шинкою і сиром. Ви уявляєте?? Уявляєте??? Я ж казала, що мої бажання сильніші за мене!
То були чоловіки з Кривого Рогу і їх я запамятаю також на все життя. То абсолютно крутєйші чуваки!
Тепер чоловіки Кривого Рогу асоціюватимуться у мене тільки з такими крутяцькими людьми. Ми балакали про все, про політику в першу чергу, бо з Наталею новини не маємо змоги дивитись і слухаємо тільки із уст наших водіїв. Розказували про вбитих наших хлопців, казали нам, що не хочуть жити з тими мудаками в одній країні, про яких мудаків йде мова всім відома. Що мене вразило — це так те, що вони розповідали нам про Бандеру як про героя фактично Кривого Рогу  
І це вони розказували корінним западенкам, чи як вони сказали, що ми справжні чистокровні бандерівки. Цікавились нашою подорожжю, казали, що ми вашє крутяцькі  
Я не знаю як передати ту всю круту атмосферу, бо коли ми доїжджали до Сміли мені особисто хотілось ще їхати з ними і їхати і ще раз їхати! А вони прямували на Київ і все зо могли запропонувати — це довезти до Києва.
Вам колись хотіли платити гроші просто за те, що ви сидите? Коли наші водії дізнались.що у нас залишилось 20 грн на двох витягли сотню і вручали нам. Ми просто тупо ахірєли. З криками: ви шо здуріли? Нам не треба! Нам цікавіше гнилі жолуді їсти, ніж за чужі гроші харчуватись. Вони лиш засміялись, декілька раз наполягали, щоб ми купили собі елементарної хавки, але ми відмовились.
Такої щедрості ми не очікували! Бомба-мужики, тупо бомба! А щоб у них все добре було!
Нас висадили на роздоріжжі і перше, що ми робили — це наминали бутерброди, бо у машині смітити не хотіли, тим більше у солідній такій машині. Боже, це смак небес, це смак блаженства!
Я побігла на окраїні міста шукати воду, бо вже геть гинула та пропадала. Біжу-біжу-біжу-біжу, Наталя певно вже десь матюкалась, бо я так і не знайшла жодного магазину і аж потім коли добігала назад, побачила шиномонтаж і пляшка води у вітрині навпроти фактично місця, де ми стояли. А щоб йому!!! 
Але це було уже не важливо, бо нам довелось трохи пройти міст, аби було кльовезне місце для стопу. Хм, нам би табличку чи шо… О ІСУСЕ! Ми йдемо,  а під ногами табличка: ШПОЛА — це було саме те місце куди ми їхали! І як не повіриш у те, що ми просто щасливчики по життю? просто скажіть мені як?!
Правило вдалого стопу — привітність та твоя безстрашність. Коли люди бачуть двох тендітних дівчат, які стоять з табличкою та посміхаються — певно гріх не взяти
Ми посміхались всім, це було нашоб візиткою. І нас відносно швидко застопили чоловік з дружиною, котрі вертались із рибалки. Такі також класні люди! Спочатку стандартне запитання: а як це? а не страшно? як батьки пустили? А потім уже ну молодці, молодці! Щирість та привітність — це було їхньою фішкою. Якось я також буду помагати всім стоперам, якщо звісно у мене буде машина. Щось я зробила все-таки хороше в цьому житті, що так посміхається доля. Ми висадились у Шполі, здається то географічний центр України Юху, не очікували ми насправді! А з Шполи до Звенигородки нас підібрав суровий мужичок. О краса краса краса!!! Нарешті я послухала крутяцьку музику. Це був істинний хеві! Дякую мужичок, що трохи підсолодив мої вушка, бо після пачімуже пачімуже дождік капаєт па лужам — це було саме те, чого хоітлось. Такий класний тіп, ще запропонував або покатати нас по центур, щоб ми подивились місто, або по об'їзній на трасу. Ми вибрали швидший варіант… хоча до Умані залишилось не дуже то й багато! Нас висадили, ми подякували в першу чергу за кльову музику

і помітили машину, яка стояла біля траси і ми такі: аа, це він полюбому нас чекає, наш водій зараз нас забере до самої Умані. З сміхом казали ми, але не тут то було 
Дядько спитай: дівчата, ви куди з такими рюкзаками?
ми: до умані!
він: пішки чи шо? сідайте! я якраз вас чекав!
І ми перезирнулись як здивовані діти, які бачать Миколая.
Я хочу — я маю — ось так ми жили всі ці дні.
Водій нарвав нам вишні і попригощав нас, солодкі холєра! Аж теепр самій захотілось.
Одній він запропонував сісти біля нього, а іншій у кузов, бо немає місця. Мені випало місце біля водія.
То виявляється ще той дядічка Розказував про свою діуку з Калушу, певно файна кобіта була
Хотів нам догодити і розмовляв нашою говіркою, яку вивчив певно у Калуші)
Ну то ще той пєрєц. Але коли до нього зателефонувала дружина — милість огорнула моє серце та співчуття… За щасливою посмішкою ховаєься певно старшний біль. У його дружини був рак. Я поглянула на секунду в його очі і більше не змогла дивитись. Було страшно, що от-от розплачусь. Але це була людина з великої букви, бо він тішився кожному певно моменту. Я рідко чую як в 50 з гаком а то і більше, люди після 30 років шлюбу кажуть одне одному: сонечко, як ти там ?
Це так зворушливо було. Боже, дай здоров'я його дружині.
Він час від час казав мені, що я через віконце подивилась як там Наталя, чи не задихнулась. І мені до сих пір смішно, бо як я дивилась — то Наталя спершу відповідала супер-енергійною посмішкою, а в кінці вже легкою ухмилкою. Пенво таки жаріщя там була. Чоловік, що нас підвозив працював на плантації по вирощуванні овочів. І сказв мені, що я вас довезу до самого дому! Тільки скажіть куди вам треба. А я звідки знала, де живе мій дядько? Свого дядька до речі я бачила два чи три рази, але настирливо хоітла у нього заночувати.
Біля себе телефону я не мала, тому довелось зупинити машину і розпитатись що де і як. Опача! Та нам не до самої Умані, а до Гереженівки. Як добре, що воно було по дорозі. Наш люб'язний водій зупинився нам біля зупинки, де нас вже чекали. І напам'ять подарував нам два огірка і помідор. Ви знаєте це таке відчуття, ніби людина ділиться з тобою найсокровеннішим, що у неї є… Це було настільки мило! Хотілось заобнімати того дідуся!
Нас чекав уже Руслан, його дружина Валя та її мама, яка якраз відправлялась на моря.
Хм, знаєте, я вперше бачила людину, яка на море з собою бере півмішка закруток. І я ніскільки не перебільшую
мама Валі їхала чи то з подругою чи то ще з кимось, але то такі веселі жіночки просто жесть.
Від них аж перло позитивом, люди певно які весь час посміхаються!
Ми провели їх на автобус та поїхали додому до Руслана та Валі.
А куряча ланєга ми приїхали без нічого, а в руках двадцятка.Тому ми подарували карпатський чай, який в нас був на всяк випадок.
Ми безмежно вдячні їм за те, що прихистили! І ха, угадайте, що в нас було на вечерю? Ага-ага! Курочка!!! Якраз те, що хотіла Наталя ще зранку. Сила думки, пам'ятаєте?)
Боже, ми помились, ми як з іншої планети! Ми чисті, іи це розумієте? Оскільки в домі була пральна машинка нам запропонували попрати одяг. Ви розумієте, що ми окрім того що чисті та ще й в чистому одязі? бо мені в голові це не вкладалось. Ми не їли за вечерею, ми жерли. Їхня їжа для нас була божеством! Як це було смачно. Повезло Руслану з дружиною, яка так смачно готує.
В хід пішла полунична настойка власного виробництва за приїзд.
Ми ділились враженнями і сиділи за столом до пів 12.
Ет, хороші в мене все-таки родичі!
Потім пішли дивитись на екрані всі-всі фото. То була година сліз. Бо від коментування Руслана, що я, що Наталя тупо плакали з сміху, ми всадились на землю і вже як коні сміялись.
От що значить дар коментування!
Дивились ще Русланові фото з подорожей, було таокж дуже цікаво. Але годинник вже доходив до першої, а нам вранці вставати, щоб поїхати в Умань, а звідти вже на Вінницю. Але Руслан фактично прямим текстом сказав, що ми здуріли і щоб ми їхали після завтра, бо на парк нам піде весь день. І це було найвдаліше рішення.
Ми з Наталею спали на дивані, вперше на подушці за весь час подорожі. Спали як немовлята, такі щасливі, тому продовжили подорожі у сні.
Ранок нас тане, ранок нас втопить. 

Після того як наші білки та коти вдало зачистили наш «майдан» — я прокинулась повністю з розчищеними думками та свіжовою, на диво, головою. Сподіваюсь якась білочка не переплутала мій мозок з горішком і не вкрала у дупло, бо я справді була якась оновлена, бо я виспалась! Взагалі за цей період я зрозуміла, що людині, щоб виспатись багато спати не треба. Годин навіть 5 вистачає, головне просто спати на свіжому повітрі і на землі, бо це вдало заряджало мою батарейку. 
Наша палатка цілу ніч простояла дуже вдало. Мені взагалі не мішала, я навіть не пробуджувалась. Дякую Наталі, Владу-Молодцю та ізолєнтіВони зробили наш нічліг комфортним.  Погода була гарнюща: світило сонечко і ми вже побачили Чигирин у світлих та яскравих тонах. Ох, ця гетьманська столиця! Складались помаленьку, щоб піти дивитись місто, де найсуровіші білки та найшвидші скутера.Оскільки ми вже тут, то все-таки треба піти у музей Хмельницького, тим більше за копійки. Біля прилавка з сувенірами залишили рюкзаки і пішли блукати по просторах музею.
Що можна сказати про музей? Так це привітні люди. Це мені найперше кинулось в спогади, бо переважно музейні працівники сурові та непривітні. А тут — навпаки. Тут було повно козацьких фішок! На розглядини ми витратили майже годину. Класні шаблі — козацька сила і правда. 
Аое я певно фанат букв, бо де не дивлюсь на якісь листи, то не так цікавить зміст як форма написання.Окремо можна виділити картини, мені подобається живопис. Я не знаю багато художників, я не перелічу найвідоміші картини світу, але мені інколи хочеться потішити своє око красою чужих пензликів та олівців.  Я завжди любила історію, історія моєї країни була мені дуже близька.Тому спостерігати за гарматами, пістолями, шаблямита обладунками мені було цікаво. Бо книжка з історії України того не покаже.Це ж як своєрідна музика, яку, щоб полюбити треба слухати, а в цьому випадку треба побачити та доторкнутись, щоб зрозуміти усю важливість цього місця, щоб наповнити своє тіло своєрідним Хмелем козацтва. Роки за роками ми проходили у музеї, поки не наткнулись на машину часу, яка привела нас у кімнату радянщини: перші фотоапарати, телевізори, платівки, та килими. Скажу по правді, нас то трохи розрядило та розсмішило. У мене інколи складається враження, що сила моїх думок сильніша за мене. Бо варто мені чогось захотіти як я отримую це. Хм, може вся справа у пузі, яке я так довго терла тому чувачку біля храму Будди? Словом, ми якраз з Наталею хотіли спільне фото на фоні ковра. Ну і хто міг подумати, що ми застанемо його в Чигирині?
Вилізли з музею та вирішили піти поглянути на церкву, до якої була дуже гарна та акуратна доріжка.  А потім вирішили все-таки вилізти на гору Богдана, яка виднілась нам ще з першої зустрічі з Чигирином. Ну туди треба було трохи викарабкуватись, але воно було того варте, бо вигляд на місто прикольний.Як же мені хотілось втекти від совго рідного міста у якесь ще менше місто або в село. Тільки біда: корову доїти я не вмію. Хочу так само спокійних озер та річок, лісу, грибів. Прокидатись під спів півня і щоб гнали мене спати перші зорі. Боже, та про що це я? Стапе! Я ж у Чигирині, гетьманській столиці! Що за думки лізуть у голову?Все, що я ще знала про Чигирин — це те, що тут народився Петро Дорошенко. Славне місто. По дорозіі ми побачили пса, в якого однозначно був козацький дух. Дерева тут пахнуть порохом та свободою, собаки — козаками, а люди — щирістю. Під очі попала якась оборонна певно штука, потім прочитала, що тут був бастіон Дорошенка. З гарматами, гарним виглядом, облазили геть усю її. Я зробила фотосет хлопцям і пішли спускатись.Шлях тримали до резиденції Хмельницького. Все було на реставрації, тому ми змогли тільки погуляти на території. Якесь цікаве таке місце, яке я бачила тільки по малюнкам. Ну що ж го за сувенірами? Коли я йду за сувенірами — у мене паніка. Ніби багато цікавого, але бабла шкода і думаєш: треба не треба, це чи це… Тому все обійшлось маленьким прапорцем, який згодом буде подарований львівському вар'яту. Ми вже покидали Чигирин і не знали куди дальше тримати дорогу. Хлопці нас сьогодні покидали, тому до вечора нам потрібно було, щоб і ми знайшли нічліг і хлопці добрались нормально.Ми дужееее хотіли у Суботів, але розуміння того, що не виходить, обмежувала нас. Дорога ж жахлива. Тому вирішили піти до Холодного Яру, де мали заночувати.Здається 40 км до пункту призначення. Тому ми співали і просто йшли! У репертуарі вже був гімн України, яку ми всі хором виконували. На окраїні Чигирина живуть цигани. Це так символічно, адже Хмельницький знищував їх, а зараз вони фактично у його столиці.
Хм, що ж коли вам місцеві жителі скажуть, що до Суботова 1-2 кілометри — ніколи.ніколи.ніколи не вірте їм. Навіть, коли вони прикладають зброю до ваших голів — не вірте! Бо до Суботова цілих 14. Ми пройшли більшу половину дороги, коли натрапили хоть на якусь та все-таки трасу. Наталя та Женя мали стопити. А ми вирішили перекусити, бо від ранку куска хліба в роті не мала. В нас залишився ще пікнік, в якому чемно сидів якийсь жук. Тому хана пікніку. Сіли, поскидали рюкзаки, витягли остатки їжі. Всі впали просто на землю, поки не помітили  тону мурашок . Ми сиділи у мурашнику. Чого- чого а Олежика, того що Скрипка нам не вистачало. Бо ми зірвались як скажені, адже у мурашках було все-все-все! А Олег міг би нам підспівати: Ага, лягає день, він віддає свої обійми ночі, тутутуту… Там будуть танці, та-та-та-танці! Або ж пісня: гей забава, рокенрол до рання також була б дуже доречною .
За 15-20 хв невдалого стопу через малу кількість машин ми зрозуміли, що вихід наш — автобус, який якраз прямував до нас. Тому ми їхали до якогось села, здається Медведівка. Нас повідомили що десь за півтора-дві години буде автобус до нашого Холодного Яру. Але ми сподівались застопити щось до того часу. Опа! На дорозі валялась десятка. Ну якщо Бог шле, то чому б не використати? Купили баклажку води, бо вода, то одне з найголовніших речей у подорожі.
Рюкзаки на травичку, сіли біля дороги, і чекали на машини, які власне за весь цей час не їхали. Вирішили нарешті похавати. В хлопців були сардини в томаті  а в нас помідор та цукерки. Смакотаааа! Хліб з сардинами та помідором -ямі, ямі, ямі! Потім цукерка- це ок. В голові крутилась пісня: в лєвай рукє сардіни, в правай рукє канфєта, мой піар-менеджер Карл Маркс. Ну ок, не римується. Але це була хоть якась смачна їда за весь день. Я ще не знала, що і остання. Весь цей час ми валялись на газоні. І я тільки хвилин  10 стояла біля дороги з надією на машини. Дійшлои до того, що всі полягали на траву і стопили лежачи. Це тєма Кирила, який умудрився лягти біля дороги і висувати палець, коли їхала машина .
Кумедна історія була з цукерками. Наші ж мурашки і туда залізли, тому ми вибирали їх. А дехто не знав, і коли був повідомлений, то плювався тими цукерками дуже добре.
Ми вирішили все-таки почекати автобус. Набридло себе трохи мучити. Ще находимось. Палаюче сонце не дає спокою. Тому сіли ми таки в автобус. І балакали про все на світі. Важко таки важко у маршрутках, метро, тролейбусах, автобусах і взагалі в усьому транспорті з рюкзаками. Але нас тішило, що ми вже їдемо до Мельників. Де мали б знайти нічліг. Якийсь водій розказав Наталі про те, що там можна зупинитись поблизу монастиря. А ми ж фанатки Шклярового «Чорного Ворона» тішились тому. Бо ж це тооооой монаааастиир! Висадились. Уже темніло. Йшли ми шукати той монастир. Таких комарів як в Холодному Яру ви не зустрінете. Ви в штанах і в батніку?Їм начхати! Вони вас через те закучають. Той момент, коли хотілось плакати від того, що тебе абсолютно все свербить. Але ми йшли. Йшли. Йшли. Трохи блукали, розвертались. Але ми були в Холодному Яру. Місці, де нас насправді дуже хотілось побувати і відчути ту атмосферу. Ліс справді величний. Коли дивишся на наш ліс — то він всього мізер, порівнняо з цим. Могутність, ти відчуваєш цю могутність? Робиться дивно від того, що все незрушене. Все дихає холодом, бо насправді прохолода всюди. Якби мені сказали, що тут є привиди — я б повірила. Відчуття настороги було. І руку на плече мені клало важке свіжістю повітря. А сонце не цілувало щоки. Холодний Яр — то особливе місце, яким керує безстрашність. І розумієш, що на цій землі, тільки героям жити, слабкі тут не виживають, слабких тут з'їдають як не комарі, то атмосфера. Не таким я уявляла Холодний Яр, але реальність виявилась краща за очікування.
Ми нарешті доблукали до монастиря. Настав час прощатись з хлопцями.
Ми вже трохи зріднились, звикли один до одного. Сумно нам було прощатись. Обнялись на прощання і пішли.
Весь час переживала за хлопців, адже темно, вечір, як вони мають дібратись додому?
А нас прихистили на території монастиря, за брамою на алеї берізок.
Ми були щасливі що у безпеці. А десь клекотів ворон. Наша уява намалювала собі того самого Чорного. І ми в захваті були. Наталя пішла молотись до церкви, а я залишилась писати у блокнот все, що набралось за цей час. Палатка моя чотирьохмісна, в такій тишині вона здається палацом, бо можна спати з розкиданими руками та ногами.
Прийшла Наталя і я така: Натааааль, йдем десь, мені треба в(буду використовувати культурне Наталіне) до вітру. Тож територія монастиря, і вирішили піти десь дальше, там де ліс, через поля. Процшли трохи багато і я бачу очі, ет, думаю знову кіт! Тобі мене не злякати. Тому я примостилась, чую шурхіт, обертаюсь і розумію, що то вовк! Боже, я б могла брати участь в олімпіаді по натягування штанів! Такої швидкості у мене ніколи не було. Моє серце билось як скажене, я розуміла, що трясця!!! Я вперше бачила вовка. І він буквально за декілька метрів був від мене. Чіпати ліс певно не можна. Охоронці лісу захищають його. Але розуміння того, що той вовк не дуже далеко був від нашого намету мене ще більше налякала. Я боялась бути з'їджена вовками… Але з іншого боку, якщо Бог є, то він нас захистить, бо ми ж у його домі.
Лягли спати ще не було десятої, вперше ми виконали те, що хотіли: лягли спати швидко. Вночі я прокинулась раз від вітру, сильний вітер, тваринні звуки спершу налякали добре і я з 15 хв не спала, а потім подумала: що станеться, те станеться. Зрештою померти в Холодному Яру на території монастиря не було в моїх планах.
Тому цілую, люблю, бувайте. Зустрінемось завтра.  

Раніщє! З добрим раночком  

Дякую вітру, що не зламав до кінця цю халабуду нещасну. Бувши вже у таборі ми вирішили хоть якось покористуватись умовами, бо ми ж заслужили! Б — ознчаає блаженство. Як би там не було, скільки б ти не спав — душ додає нестримний потік енергії на всі 300%. Пам'ятаєте я хотіла писати роман про пиво? Зараз мені захотілось написати роман про струмінь теплої води по моїх плечах. Ну що пішли збиратись? Приходимо, стоп. Невже наші хлопці вирішили нас киданути і звалили кудись? 
А нє, стоп. Льоша є. І тут виникає питанння: де ж наші легіні? За словами Олексія вони пішли на Дніпро. Ах хай їм грець, що не могли нам сказати? Але з іншого боку ми були в душі. Словом, у нас було купиця вільного часу, який ми витратили на писанину та перескладання речей. О прийшли, не забарились. Знаючи свій голод до води — пішли набрати з Наталкою по пляшці. І тут юююююй. Ну чому всі баби такі прикрі? Ну добре, крім мене і Наталі, а решто всі прикрі! Добра вожата(як я зрозуміла) почала шкодувати нам воду, з крану. А щоб їй! Та бабіщя нам не указ і ми з гордо піднятими головами(або трошки піднятими, ну ок, не опущеними так точно) пішли набирати води. Ха тобі жінко, хамка. Але не будемо про погане, про баб. Близько 12 ми тільки вилізли з табору. І вирішили піти споглядати на Черкаси. Знову нас взяла пісня і до зупинки вили пісеньку про коня, той що стоїть, у того, що сива гривонька.
Найперше куди нас кликало серце — храм «Білий лотос» — єдиний в Європі буддійський храм. Ну куряча ланєга. Саме в той день він був зачинений, тому нам довелось споглядати на нього тільки по обкладинці так би мовити. Але шо? прикольно було  Мої таваріщі крали тихонько агрус, що ріс біля храму. І то був черговий рейд.Вишні вже попадали під нашу облогу, сливи також і зелені яблука. Ох цей голод! Але агрус — то справжня екзотика якась. Ну ок-ок, агрус ніхто не крав, його просто зичили.Але я більше переймалась не так своїм пузом, як чужим. Бо де хтось заговорить про мрії — мене одразу несе туди. Тому Я терла пузяко товстунчику. Гориничь сказав, що треба терти тисячу раз і загадувати бажання. На третині десь я схаменулась, бо до мене дійшло, що то певно просто стьоб.Еххх   І яку холєру я собі загадала до сих пір не згадаю.

ну добре, пробачаю! Дібрались ми до центру і хлопці пішли проводжати Олексія додому. Нас залишалось 5. Поки хлопці тусили на вокзалі, ми з Наталею часу не гаяли і вирішили обдивитись місто.Після 20 км пішком — вирішили піти на Мачу-Пікчу. Ми ж вже вашє силачі, ми всьо вже можемо. Пффф, якесь там Мачу-Пікчу, якихось 12151км. АЛЕ! Нас затримало щось рідне і щось таке франківське. Ох, якби не ці фонтани, як у нашому місті, то ми б давно уже пішли… Ну але що? не судилось значить .В ці фонтани можна закохатись раз і назавжди, особливо коли невимовна спека і ти мокрий від власного тіла. То був душ чистої води, я себе відчувала як рибка в океані. Змокла геть чисто, змерзла, ноги аж тріслись від холоду, але довольнааа то яка. Я вже наче відчувала петрікор. Я ожила. А люди споглядали косими поглядами, як ми тішились краплям дощу на наших щічках. І я подумала, що безхатькам в Черкасах мало б житись однозначно добре.Але хай це будуть тільки думки, без перевірки на собі. Чого ще не вистачало? Традиції. Придумавши собі тєму, що я кожному місті маємо з'їсти по морозиву — ми тут такого моменту прогавити не могли. Тому Наталя пішла за смачнющим морозивом. Яка жалість огорнула мене, коли я дізналась про справжню жорстокість світу: треба йти далі. Попрощались зі своїм рідним і го шукати нову пошту, бо в Наталі знову назбирався пакуночок додому. Ми гуляли по Черкасах і я певно назавжди запам'ятаю це місто як місто скошених газонів. Де не поглянеш — всюди косять траву. Може то після ночівель десь у лісах, а мо там насправді живе самурай, що заставляє всіх косити тринь-траву.

І от ми натрапили на свій обід! То були сливки десь у центрі Черкас. Коли ти не дотягуєшся до жодної гілки — у тебе є вибір та шанс щось перекусити — земля. Ми як плазуни з тими рюкзаками шукали на землі поживу. Я бачила, що у нас живуть які не які, але білки( ці білки через наш копірайт вночі вдало нам помстяться). Насправді більшість тих слив були гнилими та затоптаними, але хто сказав, що це не їжа? По пару штук і рушили далі, бо на обрії виднівся якись прикольний будиночок блакитного кольору. Я не знаю чому, але одразу подумала про палац Снігової королеви, але то богужел були тільки якісь банки, офіси і щось на подобі того, Ната казала здається, що то був готель.Але ми вирішили не гаяти часу і піти на Дніпро. Вирішили трохи поблудити по дорозі туди, адже наші легіні ще нам не телефонували, а значить у нас є ще час. Тай зрештою куди нам спішити? Сьогодні нас чекає ж тільки Чигирин, де ми сподіваюсь гарно вмостимось на ночівлю. 
Проходились по вуличках, дійшли до парку і зрозуміли, що трохи не туди звернули, бо Дніпро, дай Боже йому здоров'я, щось далекувато. Але не біда, бо ми вже хоть знали, що його бачимо. Йшли вниз і спостерігали за стінами Тут містилось все чим жила Україна останнім часом і не тільки. 
Чого варті сливки та морозиво на день, коли ти здорова дівка, яка просто хоче жерти? Абсолютно нічого, тому коли я побачила оце:  я закричала: і я і я і я! Тут певно був десь мій клон, бо так до біса хотілось вареничків  
До речі, жителі Черкас, що там у вас за баба така, що тримає якусь коробку? Скільки ми не дивились на неї з різних ракурсів — ніколи не могли зрозуміти, що вона тримає. Хтось може це пояснити?
Вареники пробудили у мені злосного черв'ячка, який нив, нив, нив, нив. Він ще не знав, що настане час, коли він і добу не їстиме. Тому я вирішила псіханути. Ну ті гроші, цілий рік збирала, щоб зараз економити? для чого? Офіціант! Морозива мені.Коли дійшли до парку з обіцяним Дніпром певно шо мені захотілось з'їсти морозива за 9 грн, яке я купувала за 6. Але хай. І так добре вже схудла, вже влізла в свої зелені шорти. Похвалюсь наперед, як приїхала додому, то було -6 см на сідницях . 
Кльовезний насправді парк. Тай взагалі Черкаси наче приємне таке місто, без зайвої величі, спокійне та цікаве. У парку була сцена. І мені конче хотілось розкласти тут карімат, пити молоко з картонної коробки і насолоджуватись якимось концертом. Якось аж хочеться, що не можеться. Шкода, що такої можливості не було. Взагалі, шкода, що ми трохи обмежували себе в часі. Точніше ми встигали практично все, але стільки всього ставалось за день, що вже й забуваєш ті дрібні деталі.
І ні пішли на Дніпро. Знаєте, а напишііть нам на чолі мудак, як нас побачите. Стільки раз були на Дніпрі і жодного разу нормлаьно не скупались. Я тащила з собою аж 2 купальники. Два. І чи використала хоч один? 

Все обходилось просто ногами. Ми заходили в воду і просто мочили ноги. І це практично був уже третій душ на день, точніше великий тазік з водою, щоб помочити ноги. Але вода класна, прохолодна. За огорожею був пляж, люди слухати дешеву попсу і засмагали. Їх нічого не цікавило, а нас же цікавив Чигирин.Точніше як нам добратись до нього. Година вже була післяобідня. За цей час прийшли троє наших пациків, які курвамать і тут встигли скупатись, на відмінну від нас. Провалялись ми на Дніпрі більше години. Хотілось все-таки просто посидіти і подивитись на воду, яка так заспокоює. 
Тому через нехочу ми відправились у дальшу дорогу, адже не така біда була у 62х кілометрах як гіркий досвід вчорашньої ходьби. Наші хлопці ж то казали, що вже знають куди нам їхати, тому ми з спокійною душею сіли на тролейбус до кінця міста. Ну от кінцеві зупинки і ми запитуємо як нам вийти на трасу до Чигирину. Виявляється, він зовсім в іншій стороні.  Ну як же ми до цього звикли, аяяяй!!! Доводилось пересідати, і чекати одну єдину маршрутку, що їде до місця куди нам треба, але то не бідово бо десь за 15 хв ми вже сиділи розкошилені і чекали кінцевої. Кондуктор нам розчехлив що як і до чого. Вельми дякуємо  
І ми висадились практично на трасі.  Перед тим зайшли у Сільпо, купили хавку на вечерю. Такому туризму мені ще вчитись і вчитись, бо коли мої очі дивляться на солодощі — я витрачаю останні кошти на солодке. Вирішили ми купити цукерки на стоп, тобто вони нам дорогу — ми їм цукерки. Та не тут то було. Поки ми дійшли до траси, розібрали два кульки солодощів і почали наминати. Дурний голод, але я знала, що на вечерю нас чекає нормальна людська їжа. Тому вибачте водії, але ми голодающі діти. 
Вирішили, що краще хай їде Женя і Наталя першими. Їх ж менше,їх швидше візьмуть ніж нас, а ми вже доберемось. Поки ті стопили — ми розсілись під чужими абрикосами. Я їла,їла,їлі і вже відчувала як мені ріже живіт від їхнього бруду, бо збирали ж з землі. Але це не завадило їсти дальше. Користуючись випадком хочу подякувати всім людям, які садять дерева, чуваки, без вас б ми не справились. Наша команда противника відносно швидко застопила. І ми не спіша йшли знову до траси. Ще й вибирали місце, яке нам найбільше подобається. А поки ми йшли до того омріяного місця — та да дам! Хто б міг подумати, що цей тихоня Кирил застопить машину? Бравісімо! Поки ми ляси точили, Кірюха діяв. Ай да пацан, ай да маладєц. Дякуємо йому певно шалено, бо зупинився водій, який так запав певно нам всім до душі. Цього водія я запам'ятаю по його розповіді про Карпати Колись він з своїми колєгами чи то з смі'єю розкладали палатку у Карпатах. Ну розклали, ну все ок, але тут як найнесподіваніша несподіванка прийшла баба-гуцулка, яка мовила: «Чоловіче добрий, та ви розклали палатку на мому городі». До сих пір сміюсь з цієї історії. Бабульці довелось заплатити, а вони вже їм колач принесла і дозволила там і залишатись. Чи то гуцули настільки розумні грошоруби, чи то справді її город, хто зна 

Наш водій сказав мені, що ніколи б не зміг подорожувати так як я, бо треба вміти балакати як це робить мій язик і вміти заговорювати водіїв, а він людина скромна. А й справді можу сказати, що за період стопу я навчилась розмовляти більше, точніше стала більш розкутою. Якщо колись у маршрутці ти стоїш і думаєш: хай хтось скаже, щоб відкрили задні, аби цього не робити самому, то тепер я готова практично сідати у ту ж маршрутку і спитати у водія як у нього справи. На жаль, наш водій не їхав до Чигирина, але довіз нас досить багато шляху. І ми зробили фото, нарешті з водієм. Класний направду дядько, він посміхався, а я люблю людей, які посміхаються.В мене тоді настрій піднімається. 
Зупинився нам біля кринички, де ми мали чекати наступну попутку.  Але ми щось нікуди не спішили. Ми ще обдивлялись криницю, краєвид навкруги і аж потім вирішили, що пора йти. Скажу пряму — ми довго йшли. Машини їздили раз в 10-15 хв, тому ми як павер-рейнджерс бігали по трасі. Так-так, саме бігали.Ціла дорога була наша і ми то танцювали, то скакали по ній. Ще досить багато часу знову співали. Із устр лунали то Червона Рута, то Лента за лентою, то Влад вчив нас якоїсь кумедної пісеньки. 
І хоч машин не було я була довольна. Якось я знала, що все рано чи пізно буде добре. Ми ж не гаяли часу на одному місці і йшли. Кругом море соняшників. Сонце вже не так світить. Це для мене було дивом Черкащини, не так дивом, а просто приємністю для очей. Кажи не кажи, але Шевченко мав рацію, коли писав про широкі степи та безкраї поля. Бо так воно і є. Про ноги свої я не думала, то вже було звично, той біль вже ніби постійний твій сек'юріті. 
І от їде машина, та нема місця. Друга — та сама біда.  
Опача, за стільки часу їде водій, у якого в машині пусто. Він вміло нас проїжджає, і з моїх тендітних уст лунає: «ПІ*АР!»
За метрів 50 машина зупинилась, а то і дальше. Ну всьооооо. Я попала. Думала ото вже розборки будуть. Кажу хлопцям: паци, якщо що я просто пісню співала. І тут водій сигналить! Ох, що ж то буде людоньки… Перелякалась словом я добре. Влад побіг до водія, і у мене вже виникала думка, що певно він спамятався і вирішив нас підвезти. А водій все сигналив та сигналив.
Ми добігли і слава Богу, що мої матюки він не почув, бо перше, що сказав: сідайте, підвезу! Знову донецькі корені, бо нас підвозила людина, що жила у Донецьку. Пощастило, що в людини світлий розум і він також не підтримує ту нечисть. Розказував про його зірваний будинок у Донецьку, наразі він жив у Дніпропетровську. То був уже не скромний чоловік, що приємно посміхався. То вже був донецький такий мужлан, що і матюкався і відчувалась сила в його словах. Розповідав нам про Байкал, про Крим, щоб ми обовязково туди поїхали, і не звертали увагу на цих плебеїв-сеперів, бо там насправді за його словами красиво. Віз нас наш водій аж до Чигирина. Лунала в нього Арія, тому трохи підспівували і ми  
Опача, Чигирин, а ось бачимо і Наталю з Жекою. Подякували добре і пішли шукати місце для нічлігу.  Зупинились на мості, куди підїхав на велосипеді місцевий житель. Смішний такий. Допоміг нам з вибором місця дислокації. А ще говорив нам про те, як тут потрібні робочі руки, бо тут городііііів купиця. Ну смішний і веселий. 
Хоть і дивний той мужичок, але добряга. Ми вирішили піти шукати нічліг у тих місцях, де нам радили. По дорозі знову загризали комарі. і ми на ходу одягались. Я вже поверх шортів штани надівала, бо сили терпіти не було. Але то чигиринські комарі, то не спасало.  Пок ми доходили було уже досить темно. А небо тут цікавезне. Ми ночували у гетьманській столиці. Ще вдома ми так з Наталею мріяли про це. І тут це здійснилось. Тут всюди дух козаків. Я навіть дивилась на небо і бачила велику орду, що скакала на конях, щоб замочити місяць. Я була втішена-втішена. Примістились біля води, чудовий краєвид.Пощастило все-таки місцевим з містом. А я втішена пішла мити свій термос ще від гречки з сардинами.Ми знали що тут є пляж. І справді. Навіть волейбольна сітка є. Я опустилась до води. І вирішила скупатись під місячним сяйвом тут. Я ще не знала, що переживу цієї ночі. А поки я підійшла почула дивні звуки. Якийсь чоловік наче нестримно з невимовною агресією лупив когось батогом. Я чула тільки: на тобі, на. То було так агресивно, що робилось аж страшно. Але я бистро домила посуд і швидким ходом побігла геть. Прийшла і розказую це своїм колєгам. Наталя сказала, що я це з великим захопленням розказую і всі якось насторожились. Готували вогонь, бо на вечерю мав бути бануш, я взагалі не люблю його, але голод не пан. Порізала мясо, зробила салат з огірків та помідорів у кульку і го їсти. Хлопці добре постарались. Навіть мені сподобався він. Смакота, яка так була потрібна. І тут почались веселощі. Трась! і щось ходить по нашому лісі, де ми власне і сиділи. Варто сказати про безлад, який там залишили некультурні та дурні люди. Нам доводилось збирати не тільки свій мусор. Але зараз не про це. Ми перелякались. У мене в голові були ще ті слова: на тобі, на. Навкруг гасали скутера… А на нас дивились очі, що світяться з лісу. Страх пройняв певно нас всіх. Хлопці тихенько підходили, щоб поглянути що там, а я сиділа і слухала стукіт серця. А КУРВАМАТЬ! То кіт! Трохи заспокоїлись… але не тут то було… постійно щось ходило, постійно щось шаруділо… Ми думали вже будувати блокпост на випадок всякого. Я свій камуфляжний ніж тримала біля ніг на всякий випадок. То була найстрьомніша ніч. 11:25. до сих пір памятаю цю годину. В церкві почали бити в дзвони. ЯКОЇ БІДИ ТАК ПІЗНО? ніхто нічого не розумів. Почались думки: " Почалась справжня війна". Стало страшно. Влад позвонив мамі, щоб запитатись чи все в країні ок, сонна мати відповіла, що хоче спати і наче все не бідово. Це трохи нас заспокоїло. Потім знову скутера, знову шурхіт.  І в голові уже інші думки: Вбили когось і вбив той, кого я бачила. Звичайно у такі моменти думаєш про «найкраще». Спати було страшно. І ми розбились на чергування. По двоє людей кожних дві години. Моя зміна мала б бути з 2по4. Але до другої абсолютно ніхто не спав. Біля нас щось бігало, лазило, нас щось весь час лякало. І в голові уже третя стадія думок: Духи загиблих козаків, тут ж багато вбивали, страчували і катували. Ну вашєєє. Я замерзала. Я витягла спальник і застелила його біля вогню, залізла в нього і лишень видавала звуки: ТИХО!, коли чула якийсь шорох. З рук летіли каміння в сторону лісу. Ну шо за біда… До другої ночі мучили думки. Почалась моя зміна. Тут у всіх йде усвідомлення, що то білки. Наші білки зачистили наш майдан. 3 годин стрьому та веселих історій, аби хоть трохи розрядити обстановку. 3 години страшилок. 3 години ножик біля ніг. І я усвідомлюю що найбільше що хочу це спати. І кажу: та пішли спати. Якось спокійні вже були всі. Всі ми поринули у палатки. І з палатки ми почули голос Влада: " А як це? А осьо воно!" — фразу, яку ми цитували аж до франківська з Наталею. Ту інтонацію буквами не передати.
Слава беркуто-білкам! 

Ох і ніченька! Постійно шось відволікало, якийсь елементарний шум не давав спокою. Майже не спала цілу ніч, заснула певно аж під ранок. Стрьомнувато мені шось було. Занадто далеко розклали палатку від пациків. Польові миші шаруділи в мене під каріматом. Але ок, я прокинулась з думкою, що мені коти в рот насрали. Певно від сардин таке відчуття , бо тож треба було ще звечора зубри почистити. 
Зібрались ми словом рушати. Вже якось було легше йти. Заряд ранкової енергії нам допоміг. І ми вже легким ходом, через кукурудзу пішли стопити машину на Канів. 6 людей йдуть стопити. сміхота тай годі. Але ми молодчинки, бо розбились на групи дівчина та два хлопці. І так було найкраще. Я вирішила їхати другою. Думала, що Наталіна мама мене приб'є, якщо Наталя недобереться до Канева. І сама ще занадто не хотіла вставати. Тому хлопці скидувались на чувачі хто зі мною, а хто з Наталкою. Я привітала свою команду гаслом: ласкаво просимо до клубу лузерів.
Зі мною був Влад-Маладєц та Кирил. Шо один за фрукт, що інший я не знала. Найбільш підозрілим був Кіріл. Такий мовчазний, у політичних іграх він б був сірим кардиналом.

Але ха! ви б бачили нашу команду. Це була супер-команда. Відправившся наших щасливчиків, ми грали у щоглі, але коли я побачила з якою відсутністю сили вони мене б'ють — то передумала. Ну хіба так цікаво? Рідний брат і то так би влупив до шишки певно. І промовила я фразу: " от би нам карти..".Ти ба, ти ба! З кишені Гориничя вилізли карти. Ми бавились, поки ті стопили.  Коли пролунав дзвінок, що ті уже їдуть — ми вирішили дати ще фору і пограти партєйку ще. Дограли і пішли. Ох ця наша харизма, ох це ми артисти! Танцями, веселощами заманювали людей.В нас було фірмове раз-два-три під яке ми танцювали. Ми насправді так веселили водіїв, бо вони посміхались, махали нам, що вибачте пташенята я розвертаюсь, або винувато розкладали руки, мовляк нема місця. І тут зупинилась машина, що їхала до Миронівки. Ми втішені підбігаємо і водій питає: «скільки?». Мене покрила чорна хустина з назвою «сумбіда». Довелось подякувати і сказати, що ми всього лишень стопом. і він такий: «та сідайте тоді». Боже, до чого класний дядько, прибав йому декілька щасливих годин до життя. Сам з Донецьку,їхав на Київ. Розповідав про стільки цікавих місць, де б ми могли побувати. І чорт забирай! Ми ж там були, чому місцеві нічого не знають? Дядя Саша сказав, що в разі чого він може провести нам екскурсію(хоча це не зовсім дядько, у нього маленька зовсім дитина). Такої доброзичливості ми не очікували. Ох, дядя Саша, ви один з найкращих наших водіїв також! Добряк та й годі. Обмінялись номерами телефонів, в разі, якщо будемо у його краях. Висадив нас Сашко на трасі, що вела прямо на Канів. Шукав ще на карті. Ох, завдали ми йому клопоту… Але такий класний мужичок, що подарував нам хороший настрій.  Ми висадились біля качельки. Накатались, нагойдались і го стопити. 

Практично на це в нас пішло 10 хвилин не більше. І нам зупинилась кльовезна велика машину червоного кольору. Спершу склалось враження, що цей автентичний крутий дідусь захоче бабло. Тому я, як ще юна стоперка, готувала гаманець. Але дякувати Богу, ми помилились. Виявився дуже добрим чоловіком, що відвіз нас аж до Тарасової гори. А потім повинен був через нас розвертатись. Світ, чуєш, світ? Я закохана у наших добрих людей. Під час проїзду на червоній машині, мені зателефонував Сашко і (божечки, як це приємно) запитав нас чи нас підібрали і чи все з нами впорядку. 
І от ми на місці дислокації. І ха,і воу,і єс! Ми їхали останні, а приїхали перші! Тому нам довелось чекати команду так званих переможців. Потім Наталя розказала, що вони називали нашу команду чорними конячками. Зупинились біля фотнтану. Така спокійність, грає музика, співають пташечки, а перед очима вода… Всюди зелено, всюди атмосферно. Ти ба! Хто ж це йде? Наші першаки. Feel like a boss. А довольні то які ми були, відчуття, ніби переміг Олімпіаду. По сходах вверх добирались ми до Тарасової гори. Замурдовані під палаючим сонцем, з рюкзаками, еххх. Але, коли вилізли, я була задоволена. Воно було того варте. Певно не одна я відчувала присутність Тараса. Я дивилась на краєвид і розуміла, що це одне з найкращих місць, де я була.Як я вже казала,  я не музейна людина, але ж бути у такому місці і не піти до музею — гріх. Я люблю більше природні об'єкти без бетонних обрамлень. Спершу пішли у хатинку Тараса. Дві кімнати у які не можна зайти, тільки стояти у сінях. Так, було ок, але хай йому грець це все? Не вистачило. Вирішили все-таки піти до музею без особливого ентузіазму. І тут оххх. Таку сучасність музею я бачила вперше. Насправді, заходиш і тебе оточують очі Шевченка, які споглядають на тебе із картини. А в тобі… а в тобі гордість за те, що є ким пишатися. Походили там близько 40 хвилин. Вийшла з дивним відчуттям, ніби познайомився наново з Шевченком, не з шкільних книг, а рукостисканням. Льоша уже засумував певно на вулиці і ми ще раз поглянули на монумент і відправились вниз до пошуку нових вражень.Висадились в центрі, щоб перехавати. Місцева письменниця порадила нам кафе«Сніжинка», яке було одним з найдешевших. Що за дебільна назва кафе у центрі Канева? Назвали б " У Тараса" вже. Прийшли ми в цілу ту «Сніжинку», а персонал там рілі морожений...15 хвилин десь чекали, щоб біля барної стійки з'явився хоть хтось! і кричали, і стукали, та дееее, яке їм діло до нас. А животик все бурчав і бурчав. І от вийшла якась грозна тітка. Вона була не з самих приємних людей на шляху, але борщ з піцою я все-таки похавала.Ну що, поки хлопаки наминали булки з маком, ми від'їли пузята і вирушили на Черкаси. 

Хто ж знав, Божечки, хто ж знав, що ця дорога виявиться такою дебільною. З першого дня у мене спухли ноги(я забіжу наперед, поки я це друкую вже вдома ноги ще не розпухли), підозрюю, що це плоскостопія посприяла також. Словом, а тут ще йти і йти… Ти бачиш дорогу, але ти не бачиш машин. Ти бачиш пляшку від води, але в ній нема води. Все, що мені хотілось — це холодного півасу. Бо йшли ми не одну годину без питва. І ще хотілось, щоб мене підібрали елементарні біциклі. 6...10...12. Кілометри йшли, а навколо пустка. Ноги дуріли. Стопача! Я бачу калюжу! Я вже уявляю себе в пустелі туристом, що заблукав і той бачить воду… ох, якби не ці два таваріщі біля мене — я вже б як коровисько хлебтала воду з неї. Треба було якось розважити себе і ми все, що могли — це співати, що до речі допомагало забутись. Пісня завжди рятує. Я, Кирил та Влад. Цього разу ми вже стопили перші. Вирвшили зробити табличку «Черкаси», але моїх букв стало аж на «Черкас», тому довелось писати зверху манюнє «до».Ха! Геніально. Вирішили зробити табличку ще одну: " або воду". Але що за холєра… у мене якраз потекла ручка, яка успішно вилилась у моєму рюкзаку. Нам трьом цього разу не дуже щастило. Словом, масажуйте собі ноги, як захоче стопити до Черкас. Три богатирі йшли по пустці. Ти ба! За стільки часу зупинилась машина… Щастя, шок, готова віддати все що було. Їхав батько з сином наскільки я зрозуміла.Я була залюблена їхньою добротою. Пригостили пивом, а я як п'явка пристала до нього, бо спрага мучила, наче ріг єдинорога роздирав горло. Влад штовхнув мене по ляшці, що мовляв схаменись же, ну. А я в той момент готова була про те пиво роман писати чи наприклад одружитись на ньому. Хух, нарешті віддала. Ну вибач мужик, я справді трохи перегнула з кількістю. І тут ми почали розповідали нашу історію. Про наших 6 чоловік, про наші мандри, місця, де ми були, та мусця, де ми будемо. Добрий дядько, якого я пам'ятатиму за пиво висадив нас біля розвилки, до якої ми так довго перли… Виявилось, що ми певно атк надавили на жалість, що він поїхав забирати інших трьох наших і довіз їх знову до тої ж розвилки. 

А нам за 5 хвилин зупинилась машина.  Ми хотіли просто добратись до довбаних Черкас. Довольні, які рожеві слони, сіли у машину. І зрозуміли, що час витягувати гаманці. Люди не шарили стопу, люди взагалі як на мене мало шо шарили, хоча були справді добрими людьми. Та навіть на запитання: чому не їдете автобусом, відповідь, що ми занадто студентські для такої розкоші їм була незрозуміла. Ми натякали вже триста п'ятдесят раз, але ну ні в яку. Це був перший невдалий стоп як такий. Нас врікли наші таваріщі! От що я тоді подумала. Заплатили 50 грн за всіх і сумні чекали на околиці Черкас нашу банду. Тим часом, близько 2х кілометрів перли до магазину за водою. Куряча ланєга і так ледве ходимо. А тут вода, просто вода так вимучує. За той час повернулась інша команда. І ха-ха-ха! Вони, ой людоньки, їхали автобусом . І заплатили ще більше, тому ми знову в лідерах. 2:0 так би мовити. І взялись ми шукати той табір, де мали заночувати на подвір'ї. Прокляття, із уст лунало одне прокляття… Я ненавиділа все, що траплялось на моєму шляху. Я була така стомлена і зла, що мені не хотілось вже нічого. Годину ти просто тупо йдеш, а потім виявляється, що зовсім не в ту сторону. Трясця. Розворот і шукати по новій. Більше двох годин ходили. Ще кілометри. Я нарахувала 20км за день. Я готова була впасти на дорозі, накритись подорожником і щоб мене не чіпали. 
Дійшли. Година по десятій. Ворота зачинені.Ледве дібрались туди. По дорозі до речі падав дощ. Дощовики довелось витягувати. Хмари були настільки злі та сині, що я готова була промокнути до останньої ниточки. І все ще сподівлась, що в таборі нам нададуть маленьку кімнатку, щоб сховатись від дощу. Розмріялась.Але дякувати Богу, дощ перестав і перетворився у сильний вітер.Взялись ми розкладати палатку. Ві а зе віннерс, чемпіонс йопте! У нас зламався каркас. Вночі. Дякуууууую! 
 Ми якось з горем по полам склали ту палатку. У цьому більше Наталіної заслуги. Бо я вже дуріла від стомленості. Цілу ніч спала напівстрьомом. З мого боку постійно падал палатка. Ох… не везе. Але спокійної ночі, хоть якось засну. Я зморена від вранішнього Корсуня, обіднього Канева та вечірніх Черкас. 

Краса! Але я виспалась! Прокинулась дуже рано і що я, що Наталя боялись іти в душ, аби ненароком не розбудити Андрія шумом води з крану. Почали трохи збиратись, складати речі, які дружно мали піти додому, бо плечі насправді не витримували. Юй, книжку також довелось відправити до рідного міста, а я ж то спєцом для подорожі купувала. І тут прокинувся Андрій, доскакав до нас і ми фактично вже прощались. Сходили нарешті у нормальний людський душ. Ох, Божечки, як цього хотілось… Аж вилазити не хотілось( та ну той Корсунь, тут вода крутезна), але стапе! взяла себе в руки і вийшла в світ. Поки спирхувалась Наталя — ми замовили піцу на сніданок. І знову пустий-пустий Андрій не дозволив нам платити . Нам було дофіга незручно,ібо як це так. Мавши доступ до нету — скинула декілька фото батькам ( ато просили тай просили). Ха! Хай бачать, що я не просто тут байдики б'ю. Сфотографувались  і го бігти на вокзал, бо ми вже дуже добре запізнювались. Ох, факінг шит. І сталось як гадалось. Так-так-так… ми запізнились на 4 хвилини. Тому довелось йти на трасу(ні-ні, ви не подумайте, ми пішли стопити). А перед цим забігли на нову пошу.

Чи шкодувала я? Якщо взяти тисячу літрів води — то я навіть на  краплиночу не шкодувала.  
Ми навіть не очікували так швидко застопити ! Хоча досить довго йшли до траси. Мені здається близько години.Певно ми заслужили швидкий стоп. В Наталі пролунала фраза: " я хочу фото як я стоплю". І я звісно така: " і я, і я, і я !". Наталя витягла фотоапарат, фотографує мене, ну і що? Під час цієї фотосесії нам зупинилась машина. Просто переможці по життю! Я не знаю якими словами описати всю кльовість нашого водія. До сих пір шкодую, що ми не зробили з ним фото. Отак сиджу собі і думаю про доброту наших людей.Хочеться обіймати весь світ! Виявилась, що він вірменин. Розказував нам про своє життя, про коней, про совю країну, та й взагалі про все-все-все. Взагалі настільки цікава людина, що хотілось, щоб він був тобі якимось родичем. Наш дядя Вітя зупинився в магазин. Приніс нам по літрі фанти. Віднєкування не пройшло… Нас це врятувало від спраги насправді, бо в машині вже дуріли. Ох, як незручно від того, що тебе всі годують, напувають і тому подібне. Де ж те жлобство про яке мені розказували? А нема. Їхали ми близько двох годин, а то і більше. Була настільки розгрузочна атмосфера, що хотілось їхати ще, а потім ще, і ще будь ласка, ще одну порцію ще! Наші легені чекали нас біля палацу Потоцьких. І наш дядя Вітя, не знаючи міста і запитуючи місцевих жителів, довіз аж нас до брами того палацу. За третім? так, за третім разом довіз нас туди. Подякували, подарували писанку і го йти. Дядя Вітя, бажаю вам здоров'я небаченого! Кажуть, що люди трапляються на нашому шляху не просто так і я вірю і знаю, що наш водій трапився мені не просто так...
А зараз час знайомитись з легінями. Одного я знала, а поняття про інших трьох навіть не мала. Кумедними мені спершу вони видались , а потім з часом вони все одно здаються мені кумедними

З Жекою та Льошою-фізкультурником пішли гуляти по парку. Дивитись на пейзажі, річку і просто прогулюватись. Чи гарно? гарно! Золота підкова Черкащини, чи як там нам казали?Трохи прогулявшись вирішили не занадто витрачати часу, бо потрібно уже було шукати нічліг.Хлопці нас переконали. Це було щось накшталт: " дівчат, та ми вже тут ночували, тут таке класне місце!"… Ох ця наша дівоча наївність, ну куди ти від неї втечеш? І нігде не заховаєш і нікому не подаруєш. Хочааа… Тепер замість  «продам гараж» шукайте  «продам наївність». Але ша! Куди женусь поперед батька в пекло? Спершу ж то ми прийшли на зупинку, щоб дочекатись маршрутки. Вирішили купити сосиски, аби себе потішити і легенів пригостити. Але певно наш продавець закінчував філологічний відділ, бо рахувати ті сосиски не зміг. І ми замість обіцяних 12 отримали десятку. Але словом чекали ми ту маршрутку добрих 20 хв, а її все не було та й не було. І нам довелось кошувати і йти шукати таксу. Ну з нас 6-ох вийшов мізер, трохи більше як за маршрутку (тоді я ще була не навчена ходити пішки по великих дистанціях). Ну вилізли ми на місці зупинки і нам повідомили, що йти ще трохи треба. Ми йшли.йшли.йшли.йшли.йшли.йшли і нас зжерали комарі. Я вже проклинала те місце, якого ще не бачила. Але що є те є. Місце було відносно непогане. Правда йти до холєри до нього. Ми нарешті всілись біля вогню і трохи більше розбалакались. Склали дуже кльовезну історію. Придумали собі таку гру: кожен по реченню і байка готова. Але це як пішло-поїхало… Мало не до сліз. Веселились хоть чимось. Згадую, і теплота така від рожевих поні огортає мене. Поїли ми гречку з сардинами і з сосисками. Вперше бачила щоб спершу кип'ятили воду, а потім сипали гречку? шо за нова технологія? На своїй стороні як враити гречку була одна я. Тому мені довелось просто підняти руки і хай мастять собі голову. 

Лягли спати близько першої-другої? Розмови трохи затягли...

Воу-воу-воу! 
Прокинулись аж о 10 годині 5 хвилин. На очах — шок.Хай йому грець! Як так можна довго спати? Цілу ніч спала як вбита. Правда разок прокинулась, побачила на стіні Васю, але подумки сказала йому, що я хочу спати і мені насрати на нього. Отже, зібрались, подякували Христі та Ромі за розуміння і прихисток. Люблю добрих людей і хочу, щоб обов'язково у Христі з її проектом все вийшло чудово і якнайкраще!
Щож го у метро? Останній раз покатались, досить довго їхали, аж на Теремки, звідки йшли на трасу з добре багато часу. По дорозі з'їли Наталі бутики, якусь сухом'ятку і гайда стопити. 12 кіло на плечах ще й палатка у руках. Спина дико боліла. Хотілось кинути все до сраки і піти без нічого. Що ж я там такого набрала?:\
Дійшли нарешті до нормлаьної траси, де купиця машин і ми з надією застопити щось побистряку до Білої Церкви виявилась марною. Стопили близько півгодини. Ну як? Машин ж навалом. Егегей! Чому ж ви не зупиняєтесь? Стою як на московській трасі. Але кожен думав: це зробить хтось, але не я. Люди зупинялись, але бачили наші рюкзаки і казали, що мовляв вибачте, але немає місця.Для мене найсмішнішим виявилось те, що ми заступили… москалів. Ой, вибачте, то були росіяни! Я стопила у футбі з лалала і коли дізналась, що люди з Москви, то подумала: ооо, вел-вел і прикрила своє лалала) Говорили рро Схід. Я не знала їхнє ставлення до цього всього, тому вирішила просто послухати їхню думку, бо совю прсото так не нав'яжеш. Але вони виявились нормальними хорошими людьми, які навіть запитували людей, де нам краще вийти, щоб дібратись до БЦ.Словом це був наш перший серйозний стоп 
І от ми йдемо на маршрутку до БЦ і познайомились з водієм(увага! маршрутки), який також довіз нас стопом. Це просто чудо-людина! З Львівщини, балакучий, товариський.Завжди пам'ятатиму 17 маршрутку за доброту і домашність. Ми подарували йому писанку за приємність і рідну душу. Вийшовши з автобусу ми зустріли жменю насмішок.Ох ох ох! Кляті веселуниНаші великі рюкзаки розвеселили товстунчика-дядька. Той товстунчик навіть, коли ми пройшли повз продовжував сміятись за холодильником від води. А от і наша маршрутка за якою ми мали добратись до Андрія.Бігме, добра людина, що погодилась взяти нас двох. Але упса! Ми не влазимо у забиту маршрутку. What can we do? Пішки. Ледве дотягнули наші рюкзаки, трохи поблудили, але дібрались. І нас зустрів Андрій на костелях.Зайшовши до халабуди холостяка(ХХ), я зрозуміла, що моя кімната більш холостяцька. Чи то Андрій прибирав перед нами чи що, але ж де той обіцяний холостяцький безлад? Почули розповідь про Казанову(яка мені була вельми цікава). Трохи побалакавши ми відправились до Олександрії. Бігме-бігме чудове місце. Величезний парк в якому ми і блукали і губились. Відчуття, ніби от-от вистрибнуть кентаври з дальніх дерев. А там, так-так, саме  там лігвище гномів. Кульмінацією походу була річка. Дивовижне місце, де в легенях відчуваєш релакс, де в голові думки не бігають туди-сюди, а вляглись спати.Ми сіли на найближчі камені і відпочивали. Серце ставало все ритмічнішим, бо після шумної столиці, яка з усіх боків давить, ми нарешті відпочивали. іІ все було так, як треба. І тут ти ба! Місцеві пацики. З півасом до нас. Воу-воу! Це не те, що ми чекали. Через свою байдужість я підтримувала трохи розмову вставляючи 5 копійок у їхні речення. Може ввічливість? Наталю аж трусило від страху, щоя  побачила опісля того, як ми пішли. Чесно, то я здивувалась, але Наталя заспокоїлась і попросила мене більше не заводити розмову з людьми, які п'ють пиво. Відчуття, ніби мене анексували. Нам таки довелось трохи втекти від них бо ці: ти мнє панравілась, дєвачькі ну дааайтє номєр відверто напрягали. Плюс їхні самотні бабіщя сиділи без них і пожирали нас злосними очима. Ми знайшли китайський мостик, понінзювали і пошмірували дальше.Знайшли ще безліч приємних місць, де просто не могли не зупинитись.Хотілось бігати, кричати, стрибати.Ох це відчуття, ніби ти пір'їнка, що відірвалась від мацьонького пташеняти.
Оп, Андрій нас уже чекав у центрі.Але ми ще знашйли по дорозі водоспад, який не могли минути, бо ще ці руїни...5 хв і го шукати вихід.На диво, ніби знайшли за парканадцятим разом.Андрій, якщо ти це читатимеш, то знай, ми справді не хотіли, щоб ти нас довго чекав
Купили круасанчиків, сіла на маршрутку і поїхали у центр. Невідомість огорнула нас. Бо де той центр? Хто його знає. Їхали на інтуїцію.Бо на прохання  сказати нам, де вийти почули ігнор від водія. Хм, гуд джоб! Моя інтуїція мене не підвела і я вирішила запитати мужчину, де та вулиця яка була нам потрібна і у відповідь ми почули: це якраз та зупинка! Ну відьма ж, ві-дь-ма! 
Нас уже чекали. То був День молоді і ми не пошкодували, що сюди потрапили. Був концерт, ай лайк іт. Дуже хотіла танцювати, але коли налаштувалась на гоцання, заграла остання після якоїгось БЦ-гурту.фаааааак
Але  то мене не так засмутило, бо мене пригостили півасом. Ох тааак. Чого мені бракувало у ці душні дні — так це півасу. Чесно. Познайомились із другом Андрія ( Сашко здається) і слухали історії про українського нелегалау світовому просторі. Словом посиділи, поговорили і пішли дивитись фаєршоу. Наші мрії про сон о 10 годині тут же зникли, бо навіть думати про сон не хотілось. Тисячу раз бачила фаєршоу, але тут воно було дещо іншим. В нас я чітко відчувала дух Карпат, а тут дух Київської Руси. Перед нами були бояри, богатирі, що воюють з вогнем. Було справді гарно. Викликали таксу і поїхали додому до Андрія.Там гейм овер. Ми хотіли спати. Навіть в душ не було сил дотягнутись. Знову у спальнику на дивані вмостились, так аби зручненько було. Бідному хазяїнові довелось спати на кухні. Ми відчували себе винними, бо у нашому розпорядженні ж була ціла кімната. Спатки? Таааааааааааааааак.

Коли спиш як дитя — весь світ здається милим. Міцний сон, якому не завадив навіть Васька. Прокинутись в 8 ранку не дуже весело, але спати — то занадто марно і низько, коли у тебе є тільки день, щоб побачити щось нове. Вмились, причесались і го в Мануфактуру,де було насправді красиво.Можна було себе відчути в Амстердамі.Кльовезні ж будиночки. Шкода насправді було, що малолюдно, бо хотілось трохи бачити людей, окрім нас двох та ще двох хлопців на лавці.Але з іншого боку ніхто нам не заважав просто прогулюватись та балакати. Про своє, про інтелігентне, марихуану наприклад в Амстердамі. Це прикольно обсидіти всі лавки, які були, тільки томущо нікого там немає і ніхто там не сидить, окрім твоєї дупці звісно.Трішки прогулявшись вирішили рушати. Автобусів не було, тому зупинили якийсь бус, за який(ов факінг шит) довелось платити десєтку.Але то не бідово, бо нас знову зустрів Київ. 

Майдан.

Територія смутку. Навіть ступаючи по дорозі боїшся зрушити якийсь камінчик по якому ходили люди в дні протистояння. Сльози на очах, щось застрягло в горлі і тишина...і спокій...і тривога десь у тобі. Йдеш і хочеться сказати до кожного портрету: пробач усім тим, хто поліг за тебе. То власний простір свободи, то власна схема всеможливості. Я стояла на мості і хотілось скавуліти, як собака в якої помирають тисячі хазяїнів одночасно. Люди тримали дистанцію голосових зв'язок.Люди не порушували спокійність… Все ще несли квіти, все ще запалювали свічки і все ще молились. Атмосферність вражає не так базовими речами, а деталями. Все ще бачила на барикаді плями від крові. Якщо подивитись то можна угледіти не просто фото загиблих, а відчути їх погляд на собі. Якщо придивитись, то можна побачити їхню душу.А як уявити — то ти побачиш не просто фото відважних очей, а те як вони останній раз обіймали своїх батьків, цілували коханих та сміялись з друзями. В той момент я згадувала ті моторошні дні, які мені довелось пережити хоч за комп'ютером, але з невимовним стресом, бо боліло.
Звернув мою увагу і марш молоді, які вигукували: Слава Україні та Героям Слава. І співали всім відому пісеньку про Путіна
Зовсім скоро ми зустрілись із Андрієм, який чемно погодився поводити нас по Києву. Наш мєсний гід!Михайлівський, а згодом Софіївський собори, де знову грав мій улюблений дідусь.Запам'ятала його ще з часів Євро. Цього разу була: Ніч яка місячна… ну хіба не краса? Зняла, сфотографувала і згадала, що упс! тут знімати не можа. Але то вже так, до слова. У соборі я не прислухалась, не вдивлялась, а внюхувалась, якби то не дивно не було, але я відчувала запах Київської Русі. Ти нюхаєш стіни і бачиш князів. Раз ніздря — з'являються бояри, два ніздря — з'являється дружина. Я запишалась своїм носом. І байдуже, зо він від сонця згорів. 
Потім була Мати-Батьківщина або як каже Наталя — Баба з мечем. Це вже була нарешті вдала зустріч, бо ми до неї дійшли і вона нікуди не втекла. Музей та парк Великій Вітчизняній вже бачила не разово, але для мене війна це не те місце, де я хочу бути.Тому я трохи далека від того, хоча це мабуть тому, що це я не переживала. Це не моє місце, але це те місце безперечно, яке потрібно берегти.
Ти ба! Настуня у Дніпрі! Вперше!Намочити ноги — це космічно. Адже весь день втомлений від палаючого сонця, а тут шквальний приплив енергії.Танці, співи — і все це Дніпро.Ми будували замок, якого потім знесли хвильки.Якийсь чоловік, коли я бігла до води, лякав мене Нептуном, але, коли я сказала, що я Русалочка — він припинив верзти дуниці. Я відчувала себе людиною, що жила до нашої ери, бо з патиком бігала по воді у спробі спіймати рибку.Жєль не вийшло.
 Після Дніпра відправились знову на Майдан. А там вже не те… концерт. Я звичайно не проти концертів у місті, але коли я бачу похоронний вінок і за метр від нього людину, яка танцює під музику — мене верне. Мене дерла совість. Я не змогла там знаходитись, хоча пісня під пінк флойд мені сподобалась: ві донт нід но акупейшин, хей путін лів юкрейн елон — якось так було. Та стомлені та находжені ми хотіли відпочити. Тому попрощались із Андрієм і го на наше місце дислокації, до Христі та Роми.
Чим ще запам'ятався Київ — так це пісня проти фашизму особливо у нашому виконанні: вмєстє протів сбербанка!
А ще мужиками з голубами. Я постійно просила Наталю стерти з чола надпис, що я з Франківська, бо ті голуби постійно напрягали.
А ще дітьми, особливо Лєною, яка сказала, що вона народилась на канаті. Наслухались від Лєни уроки як добитись свого. Побачили що росте істінна блонда, яка одружиться на папіку і ходитиме за шмотками, ех дівчинко
По дорозі до квартири ми слухала від київських хлопців типове кискання, на що я гавкнула. І от диван. І от відпочинок. Позалізали у спальники, щоб спати, але перед тим треба у було у любий щоденник зробити записи, я дописала як-небудь і просто здалась, здалась спальникую І полинула у глибокий сон.

Весь час подорожі я старалась вести щоденник і записувати все, що зі мною відбувалось. Цим хочу і поділитись. Тому без прелюдій починаю.
День перший : 
 Готуючись до мандрів весь час повторювала собі один і той самий вираз: " Подорожі множать емоції". Їхати хотілось настільки, що дерлась, наче кішка, від нестачі чогось нового, по стіні. ЩО? Я ще вчусь в універі і у мене іспити? Тю! Кому вони потрібні, коли тобі потрібно придбати рюкзак, скласти речі та придумати все до мінімальної ідеальності? Звичайно, що мамі! Але здається, що і вона більше переймалась за мою подорож, ніж за якусь буденність університету. Та що це я? Годі течії думок з минулості, коли є результат теперішньості(?)Хм, ну ок. Стартуймо? 
26.06.14. На годиннику 21:00 і я уже все зробила і не знаю, де себе діти. Тому саме час причепитись до мами і зробити з нею зарядку. Чекання.Чекання.Чекання. Але ж я Чекайло — мені не звикати. І ось! Рюкзак на плечі і махаю у машину, як скажена. І вже навіть не сперичаюсь з татом на рахунок мого місця біля водія-мами.Вокзал. Перон.Потяг. І трохи поради від батьків, щоб я була чемненькою дівчинкою. Довгоочікувана річ. Квиток в один кінець і я наче відчуваю цвіт улюбленої  черешні з моїх вух, які однозначно сказилися від очікування. Ще ніколи не їхала у першому вагоні і на першому місці… Це трішки по-особливому.Але, коли провідники почали банячитися — враження трохи змінились. Але хай — кожному своє. У моїх руках був Іздрик і мені цього вистачало, хоча мені тоді до біса хотілось ще молока.Темрява. Злі провідники не дали дочитати те, що так хотіла. 66 сторінка і спати? Хотілось, але весь час терпли ноги аж до болю. Словом, я не спала. Можливо від сили 3 години. Та кого цікавить мій сон, коли я вже приїхала до Києва? О Господи, я задаю занадто багато риторичних запитань.Вийшла з потягу і мене одразу потягло на спів, адже погода сприяла(принаймні зранку) і з моїх уст полилось: «Грає море зелене...». Агій, я відчуваю себе на 15% місцевою. Адже спокійно знайшла куди дістатись до метро і розібралась зі станціями. Ойой, тільки з рюкзаками лазити по метро важко, особливо в peak hour. Наталя була вперше у метро і я згадала, яке для мене це також було свято, наче атракціон. Насправді я дуже щаслива, що нам надали житло. Дуже, як слон. Тому що, скинути з себе рюкзак на весь день — це блаженство, це катарсис. Вирішили їхати до Переяслава. Автобус до речі трохи дорого коштував: 25 грн. Прото цо дєлат? Нас зустріло таке собі місто від якого не відчуваєш велику відстань від домівки. Ми їли смачнюще морозиво. І по дорозі запитали у місцевого просто дорогу хоть-кудись! А ще надибався пам'ятник прапору(колишній лєнін). Кавалок будинку розмальований у національні кольори і переяславська романтика з текстами Вакарчука. Та рамантіка була не настільки люксова, але по справжньому мила якась, бо хотілось посміхатись. Та повернемось до місцевого, який був як на мене справжнім типовим місцевим жителем. Було видно, як він пишався своїм містом і з легкістю доправив нас аж до самісіньких воріт музею. Завжди знала, що франківський подих дує всюди. Як виявилось наш гід святкував чиєсь весілля на Прикарпатті, де гуляв як звично — цілий тиждень. Розказував, що не знав, що так можна багато пити. Дорога до музею була добре заплутана. Спасибі ще раз доброму дядькові і за прохід за 5 грн, замість 15 і за екскурсію шинком Що можна сказати про музей під відкритим небом? Я, ніби Хмельничайло, ходила тими ж самими дорогами, що і козаки. Цікаві хатинки, мальовничі церкви(особливо блакитна), веселі статуї. Побачила вітряк і відчула себе ужене якимось там Богданом, а справжнім Дон Кіхотом, який боровся з злющими монстрами. Зазвичай музеї мають здатність вимучувати. Але коли це твоє перше місце — тобі все миле і все цікаве. Козацькі могили дихали старовиною. Невідомий козак Йосип одразу кинувся в очі, точніше його пам'ятник. Нагулялись і гайда додому(Київ вже став домівкою). І тут тисячі слів милості, бо біля мене вешталась шобака, яка облизувала мені пальчики.Назад повертались стопом. Не пройшло певно і 7ми хвилин як ми їхали до Борисполя. Вийшло кльово, бо щей фільм про Горобця змогла подивитись. З Борисполя до Києва. Переодягтись і гуляяяяяти! Що хотіли так це Мати-Батьківщину побачити. Але в той день вона нас бачити не хотіла. Три спроби до неї потрапити виявились марними.Люди постійно нас наводили кудись не туди. Та ну її, ту бабу нещасну! Підемо краще до Золотих Воріт.Там зустрілись із Петьою, який пригостив нас борщем. За що йому і спасибі велике. Півроку не бачились і тут якісь дві години. 00:03 я страшенно стомлена і хочу спати. Всі ще бігають, особливо буйний Вася, а я здаюсь і вимагаю спокою.